Boku ni mo yoku wakarimasen

Щойно побачив заголовок: «путін знущається зі США». Як можна бачити, прийменник «з» тут вжито в формі «зі». Для чого це?..
Насправді, це залежить від того, як вимовляти саме́ «США».

Написаному текстові байдуже, яку форму прийменника використано, бо це не впливає на розуміння. Фіксування певної форми на письмі не є річчю в собі, а має полегшувати нашу вимову написаного, коли до неї дійде.
Ми всі знаємо, що українська не любить у вимові певні скупчення приголосних чи також голосних. Звідси в українській купа фонетичних варіацій тих самих прийменників. Ну, і правопис радить (саме радить, а не вимагає), яку форму краще добрати, спираючись на вигляд сусідніх слів, щоби вимова була приємнішою. Зокрема для прийменника «з» він пропонує вживати форму з додатковою голосною, якщо наступне слово починається зі скупчення приголосних, котре теж містить «з, с, ц, ч, ш, щ», як, наприклад, «зі всіма» (альт. «з усіма») або «зі швидкістю».
Так от… «США», начебто, теж підпадає під це правило… Але правда така, що не зовсім! «США» є абревіатурою, умовним позначенням і вимовляється не обов'язково так, як пишеться.

( У кого що: )

— «це глина»

Я вже доволі довго сумно жартую, буцім, те, що не вдалося більшовикам, добровільно довершать наші власні російськомовні патріоти. Під час повномасштабки це посилилося в рази — тупо тому, що вибухово посилився сам перехід мовців на українську. А оскільки зараз не XIX століття, і навіть не XX, а доба, коли доступ до численної авдиторії має будь-хто, то й хибні взірці мовлення стирчать звідусюди та поширюються, поширюються… Суть же проблеми в тому, що більшість мовних неофітів, очевидно, зважає лише на словник, а граматичні засади й далі тягне з російської. Усвідомлюють вони це, чи не усвідомлюють — мені невідомо. Добре, коли граматика рідної мови з часом доповнюється, вдосконалюється, відкриваючи нові способи висловлення думки. І геть не добре, коли її витискають чужою.

Спочатку я стикнувся з лихою долею результативного стану. Всі його десь чули, всі його десь бачили, але водночас мало хто пам'ятає про його існування. Та про це я жалівся ще у 2018, а відтоді з'явилося ще багато цікавого… Значно цікавішого, повірте мені!

• Осьо перший момент:
Виявляється, деякі мовці мають проблему з чергуванням «к-ц, г-з, х-с» у місцевому та давальному відмінках. Замість, скажімо, «в Чорнобаївці» вони силяться вимовити «в Чорнобаївкі(и)», підлаштовуючи на ходу «кє» з російської, у котрій таких чергувань нема.
Це взагалі примітивний рівень, адже це сама фонетика, адже це відверто ріже вухо! І часто помітно, що самим мовцям язик ламається, що вони підсвідомо відчувають неприродність… Але я чую таке дедалі частіше і не бачу приводу посміхатися.

• Другий момент:
Халепа з наказовими формами для першої особи множини. У сучасній російській, на відміну від української, вони збігаються з розповідними формами. Власне, вони й у несучасній вже збігалися, але тоді ще додавалося «-тє», котре прої відвалилося в ході осучаснення. І оцю от звичку з розповідними формами замість наказових наші неомовці тягнуть до української.
Замість «ході́мо, скажі́мо, зробі́мо, почні́мо, привіта́ймо…» звідусіль чути «йдемо (ідьом), скажемо (скажем), зро́би́мо (здєлаєм), почнемо (начньом), привітаємо (папрівєцтвуєм)». От лише з «розмовля́ймо» трохи краще — мабуть, через те, що російський відповідник важко утворити без «давайтє» — «давайтє разгаварівать». Але замість «поговорі́мо» знов таки «погово́римо», бо «пагаварім». Підозрюю, що російська практика шкодить не лише відчуттю того, де доречно вживати наказові форми, а й самому вмінню утворювати їх.

• Третій момент знову про місцевий відмінок:
В українській мові прийменник «по» вживається або зі знахідним відмінком, або з місцевим — усе! З місцевим відмінком він стоїть в одному ряду з «в/у», «на», «при» та застарілим «о»: в руках, на руках, при руках, о (двох) руках і — увага! — по руках. Тобто як буде з рештою цих прийменників, так само буде і з «по»*. Але, бач, російський «прєдложний» (прийменниковий) відмінок — це не те саме, що український місцевий. І російські відповідні прийменники поводяться не завжди так, як українські. Якщо відкинути вузьковживаний книжно-канцелярський виняток «по істічєніі/прашествіі/прачьтєніі…», який є каменем спотикання для самих росіян**, то в сучасній російській «по» керує не місцевим відмінком чи то «локативом», а, натомість, давальним. Тому вгадайте, що?! Ага, у нас теж: «по селам» замість «по селах», «по нам/ним» замість «по нас/них»… І це капець, як часто можна зустріти зараз в інтернеті — немов прорвало кілька місяців тому.

Отакі новітні тенденції…

* Деякі поширені слова чоловічого та середнього роду, як «село, горо́д, ліс, місто…», з прийменником «по» мають в однині паралельні формі: «по селу/селі, городу/городі…» Деякі з тих форм навіть мають особливості вживання. Також винятком є вживання з каналами зв'язку: «по телефону/телевізору/модему/інтернету…» Але не в множині! У множині немає винятків.

** У російській «по согласию» та «по согласии» мають таку ж різницю, як наші «за згоди» та «по згоді (після згоди)». Але коли росіяни не є добре освіченими, вони мають проблеми з розрізненням цих форм на користь загальної парадигми з давальним відмінком. І те, що правильно писати «по истечении», а не «по истечению», їм доводиться просто запам'ятовувати.

Читаю зараз другий том манґи ウスズミの果て («Край жалоби» в моїй адаптації. UPD 2025-04-21: В офіційному виданні названо «На межі забуття»). Ну і поліз подивитися, до якого місця доперекладалися англомовні пірати. А там натрапив на речення, котре добре пам'ятав, бо лише вчора сам читав цю сцену.
Ось, що в оригіналі: «大戦によって多くの生物が絶滅したため (Оскільки через Велику війну вимерло багато організмів…)»
А ось, що пропонують пірати: «Since The Great War caused humanity to lose its connection to the natural world…»
Тут я навіть не знаю, що потрібно курити, щоби перетлумачити подібним чином… На рівному ж місці! Тут же навіть автопереклад не хибить!

На таке я вважаю за потрібне вказувати, коли трапляється, бо англійська практика перекладу з японської традиційно вважається взірцевою, і з англійського перекладу потім клепають свої переклади зокрема й наші піратики.
UPD: Власне, так і є: і польський, і український переклади дбайливо наслідують цей англійський з його купою дрібних викривлень та й просто непотрібних особливостей самої англійської мови.

Цитата:
«В правописі, власне, записано, що: „ич‟, вигук такий, відповідник до „вау, супер‟, „ирод‟ та „ирій‟ — це ті слова, які ми пишемо з літерою „и‟. І тут все максимально логічно. У нас є слово „виродок‟, і там ми чуємо той самий корінь з „и‟. Знаємо „вирій‟ — а там так само „и‟…»

Іноді, коли чую наших фахових, нібито, філологів, згадую деяких шкільних учителів з відверто магічним мисленням… У словах «ирод» та «виродок» той самий корінь, а пара «ирод–виродок» відповідає парі «ирій–вирій», мда… Невже заради оцього «максимально логічно» треба було мішати все до купи?!

Цікавий розділовий знак — тире. У школі я його ненавидів, бо завжди хибив на ньому. Важко вмістити в голові все, що приписано правилами, а до цього долучалося ще й окреме знущання — так звана «авторська пунктуація»… А зараз у своїй писанині ніде не можу без нього обійтися.
Моє мислення є аналітичним, я всі сутності, зокрема й правила намагаюся якось узагальнити, «переплавити», щоби сприймати як дійсно ціле, а не набір запчастин. От і думаю про тире: що воно таке загалом?
Двокрапка, якщо узагальнено, позначає місце, з якого починається вичерпне розкриття змісту. Цього я теж не розумів у шкільному віці, і це було другою моєю правописною проблемою після тире… То що ж робить тире? Зараз спробую… Тире і відокремлює, і водночас приєднує щось, що є логічним або й невід'ємним продовженням попередньої думки, проте за формою чи змістом не вписується в просте узгодження, сурядність чи підрядність. Найпоширеніший випадок цього — тире на місці пропущених членів речення, зокрема й славетне «тире перед „це‟», що його, як я бачу, люди доволі часто розуміють хибно і просто тулять усюди перед «це»…
І отут мені спадає на думку, а чи не можна раптом взагалі всі, навіть такі специфічні, як пряма мова чи назви транспортних маршрутів, випадки використання тире звести до браку в висловлюванні якогось шматка, котрий поєднав би ці частини в логічно чіткіший, хоч і багатослівніший спосіб? Тобто, за зразком двокрапки, узагальнено вважати, що тире позначає місце, де ми натрапляємо на явний або «уявний»* еліпс.

* «Уявний» — коли очевидно, що нічого не пропущено, натомість заради заміни тире думку можна доповнити штучно вигаданою поєднальною конструкцією: «А-та-та» — сказав він суворо → «А-та-та» було словами, що їх сказав він суворо.

У минулому житті я вже наводив якийсь приклад передавання гри слів не напряму, а через зміну логіки жарту. Здається, то було в наших перекладах Пратчетта.
Так ось мені теж трапилося щось подібне.
В оригіналі:
Ракі: 大変だよ　おじさんが
Закі: ああ　うまかったぞ. おじさんの内臓は

Буквально це означає:
Ракі: Дядько/з дядьком є 大変!
Закі: Ага, було смачне/смачно — дядькові нутрощі

Прикол полягає в оцьому 大変 /тайхен/, котре загалом означає щось на зразок «дуже [незвично]». Воно може бути як прислівником, тобто модифікатором до іншого прикметника, так і самостійним означенням. У другому випадку його використовують зокрема як для чогось вельми гарного, так і чогось вельми поганого. Певною мірою нагадує наше «страшне́, страшенно», але пасує до ширшого кола ситуацій. Ну тобто Ракі, побачивши дядька в калюжі крови, каже це в значенні «жахливо», а Закі погоджується з ним, маючи на думці «неймовірно, приголомшливо».

Добрати щось зі збереженням знаменника мені не вдалося. Тому в цьому злому жарті я замінив саму згоду запереченням:
Ракі: З дядьком біда (щось негаразд)!
Закі: Та ні, навпаки! Нутрощі в нього — смакота-а!

Англійський перекладач викрутився по-іншому. Він не сказав, що саме з дядьком, обірвав речення і дозволив Закі розвити цю думку. Вийшло теж добре, але українською розмова з такою будовою звучала би гірше:
Ракі: It's uncle! He's…
Закі: Yes… He's delicious. His guts were superb!

Та, власне, не маючи конкретної роботи в ці «міжсвяткові» тижні (насправді просто один тривалий проєкт добіг кінця, а на черзі нічого не було), пробую перекладати манґу з японської, щоби набити руку та згодом зазіхати на корисніше застосування цих навичок. У якості тренувального матеріалу вирішив поперекладати перші розділи з різної манґи. Почав з «Клеймору», котру саме зараз дочитую. За тиждень вийшло десь 25 сторінок з різною, зазвичай невеликою кількістю тексту. Чогось такого, про що варто розповісти, не зустрів — ані фразеології, ані цікавої граматики. Найбільшою проблемою, як і з іншими мовами, є те, щоби не лише розуміти, а й переповісти те саме без суттєвих викривлень так, щоби читалося приємно. На відміну від звичайних текстів, тут мають значення також технічні обмеження — треба вмістити певні шматки в певний формат. Щось схоже я вже робив із субтитрами, але тут вимоги ще суворіші.
Перші сторінки давалися важко, я їх редагував десятки разів. Та за тиждень вже почало вимальовуватися якесь розуміння того, як виглядає доречна адаптація і чим при цьому можна жертувати… А от що цікаво, то це що жертувати можна багато чим. Попри карколомний еліпсис японці — принаймні в манзі — так само примудряються насичувати текст «зайвими», на перший погляд, деталями. Не готовий це формалізувати, та здалося, ніби те, що вони хочуть показати отими «зайвими» словами, ми частіше передаємо добором якихось влучних асоціацій до всієї думки, а не таким точним описом… Ну, знаєте, оте саме, коли «зрозуміло без зайвих слів»… Гадаю, це в нас із ними працює в обидва боки… 🤔

Іноді про це свідчить навіть не ідентичність форми, у яку загорнуто зміст, а й неуважність при її відтворенні :)

Коли що, тут подвійний прикол, адже англійський переклад теж містить смислову помилку. В оригіналі просто: 「入植地の跡だ」 /нюушьокучі-но ато да/ — «(Це) Рештки поселення (колонії)», без жодного натяку на якийсь вхід до якогось заводу. Як перекладали англійці, тут лежить на поверхні: 入 — enter, 植 — plant… А ось чому в українського перекладача ніщо не зойкнуло в душі від такого набору слів, як «вхід до планети», годі й уявляти!

Подивився порівняльний перелік базових слів зі старояпонської та сучасної, і в очі одразу впала річ, котра пояснює декотрі прочитання ієрогліфів: такими були слова давньої доби. Ну от, скажімо, в сучасній мові прикметник «новий» має дві форми: універсальну 新しい /атарашіі/ та вужчу і більш книжну 新たな /аратана/. Виявляється, річ у тім, що в старій мові прикметник звучав як /аратасі/. А чому ієрогліф 天, котрий зазвичай вимовляється /тен/, має також вимову /ама/, як в імені богині Аматерасу (天照)? Це тому, що в старій мові саме таким було слово «небеса/небо».