Boku ni mo yoku wakarimasen

Найбільше вразило те, що нахабство сягнуло вже такого рівня, коли у відповідь на зауваження з боку тих, від кого ти критично залежиш, ти першим ділом самовпевнено сциш їм ув обличчя: «ви просто не розумієте!» Знаєш, що не правий, і знаєш, що вони теж не могли цього не помітити, але пробуєш виставити їх ідіотами.
І це ж не вперше! Подібні прояви безсоромности були й раніше — я точно пам'ятаю, як вони мене лютили, хоч і не пригадую самих обставин. Проте вимушена безкарність дозволила дедалі нахабнішати. Феноменальна відсутність інстинкту самозбереження! Хоча… за такого формату правління, коли маєш публічну голову, котра в разі потреби одна за все відповідатиме, воно, може, й не дивно…

По п'ять найпродаваніших синглів щороку з 1964 до 2024 (60 років?) Чергове нагадування, скільки всього буцімто популярного я ніколи навіть не чув. Простіше буде позначити, котрі чув хоч би в якомусь вигляді (перелік у кінці).



( Перелік чутого: )

Ніколи ще, мабуть, подвійні стандарти на росії не були настільки тупорилими, щоби, в намаганні виправдати забаганки царя, заперечити право того самого царя на існування! Це, звісно, якщо взагалі хоча б на секунду почати сприймати серйозно те, що на московських болотах говориться просто задля шуму…

Отже, для кегебешного царя з його фетишем щодо дотримання писаної «законности» ми маємо наступне:
теперішня РФ'ія не є законним державним утворенням — за логікою самого ж царського радника, котрий наполягає, ніби СРСР досі юридично існує;
самий СРСР було засновано з порушенням будь-якої законности і легітимности;
правляча династія російської імперії була нелегітимною від самого свого початку;
царство московське (як і згодом імперію) було самопроголошено;
князівство московське — то взагалі якісь сепаратисти…

Схоже, отому цар-Хуйло і марить увесь час чужими для нього, по суті, Києвом і Рюриками — бо то була перша та єдина ланка, легітимність котрої ніхто не піддавав сумніву, в усьому дірявому російському «ланцюжку наступництва»…

Оцей добродій дуже гарно оглядає суть персонажів та розповідних аспектів ув іграх серії «God of War». Не переповідає, а саме аналізує вміст. У нього там ціла низка цікавих есеїв з цієї теми, можна дивитися списком. Але особисто я найбільшу для себе цінність побачив у цьому видиві, де він зачіпає саму природу «глибини» будь-яких історій. От я з «нордицької дилогії» (це GoW 2018 і GoW Ragnarök — а раніші, «грецькі» частини я не грав) нічого нового для себе, мабуть, не навчився. Я лише насолоджувався зрозумілими вже для мене з попереднього досвіду речами і тим, як їх усі втілено. Якщо й довелося щось трохи відрефлексувати, то хіба лише використання персонажів з неєвропейською зовнішністю в північноєвропейському епосі, котре тут виконано напрочуд органічно. Утім оцей есей таки змушує мене про дещо замислитися, про щось навіть особисте.



Схожого «загального» типу в нього й наступний есей, в якому він переосмислює свій раніший погляд на п'яту частину серії, чи то «Раґнарок». Якщо два роки тому ключовим елементом цієї гри він вважав «долю та вибір», то тепер ним стала «журба» (grief).

P.S. Та, і раніше я не висловлював своїх вражень від ігор «нордицької дилогії», бо якось не до того було. Так от, в принципі, їхню красу можна побіжно оцінити навіть за самими лише спойлерами, з котрих складаються всі есеї цього пана. Він навіть приділив окрему увагу чудовій «Валгаллі», про яку чомусь рідко згадують взагалі. «Валгалла» — це окрема пригода в «Раґнароку», котра стає доступною після гри+.

І ще трохи за давні пісні. Гадаю, деякі з них дуже добре пригадуються, бо вони мали в собі щось таке, через що їх і потім ще багато років не припиняють усюди крутити. А якщо вже розтягують на цитати, то…

Цікаво, що понад половину з цих композицій (116) я не чув не лише тоді у 90-х, а й взагалі ніколи в житті. Чи то автор добірки намішав чогось із особистих вподобань, чи то не все популярне потрапляло до наших прасок. Скажімо, я можу знати самих виконавців, але за іншими, хітовішими піснями, по які не треба було навмисно заглиблюватися у їхню творчість. До того ж, деякі з цих «хітів» для мого вуха звучать настільки неоригінально, що могли не залишити жодного сліду в пам'яті…

Через те, що на моїй фірмі триває ажіотаж з використання ШІ в роботі, мені довелося розбиратися з деякими технологіями. Побічно під руку трапився й оцей канал на ютубі…
Чого необізнані люди не знають щодо праці «програмістів» — це те, що їхня праця полягає НЕ в написанні програмного коду. Уявляти «програміста» як того, хто пише код — це так само, як уявляти, що «будівельник» — це це той, хто місить цемент і стукає молотком. Та, власне, сама назва «програміст» стосовно таких людей, як я, у фаховому контексті не використовується бозна-відколи — замість неї отой «software engineer» чи то «інженер-програміст». (Досі існують винятки, коли людина справді лише конвертує розроблену кимось іншим готову модель у фактичний код — тобто відповідає формальному визначенню «програміста» як кодописця, але зараз це вузька ніша.) Словом, можна вражати уяву пересічників гучними заявами про заміну «макак за клавіатурою» вже невдовзі розумними автоматами, але, як і з різнобарвним популізмом, диявол ховатиметься в деталях.
З власного досвіду можу сказати, що переважну частину мого часу займає не колупання програмного коду і навіть не роздуми, як його написати (подекуди й писати нічого не треба), а натомість обміркування того, що має робитися і як усе це має поводитися, та ще потім пошук причин, чому поводиться не так, як хотілося. І на кожному етапі я уявляю, чому я хочу, чого хочу. Так от, ШІ таким не займається через саму свою природу. Звісно, цим може займатися будь-яка метикувата людина, використовуючи ШІ як слухняний інструмент з перетворення задуму на готове рішення. І результат може вражати простотою його досягнення. Але для отримання гарного результату звичайній людині так само треба навчатися того, чого вчаться експерти-інженери. Грубо кажучи, шпалери я можу клеїти як власноруч — життя навчило, так і долучивши в наш час до цієї справи «роботів». Але ніхто, крім живої людини з відповідним досвідом, не попередить, що цей задум від самого початку міг бути невдалим.
Ну, власне, оцей хлопець у видиві й розмірковує про деталі, котрі ховаються за «гучними заявами». Що має підґрунтя, а що насправді не таке, яким уявляється, і яка з усього цього користь.

Вчора держсекретар США Марко Рубіо шокував мене демонстративним хрестом на чолі. Я спочатку подумав, що це вже якісь спецефектні знущання над ним, фотожаби, і лише потім придивився та дізнався, що воно таке було і навіщо.
До чого це я… Зараз мені трапилося, як християнський (англіканський) священник тлумачить те, що сталося тиджень тому в «оральному кабінеті» за участи Зеленського. Дотепний підхід до проблеми, не очікував, навіть від священника, хоча й виправдовує мету існування християнських священників. Пане Рубіо, any ideas about this?

Передмова хороша — про застосування літію в медицині. Ну і все решту можна розтягувати на цитати. Такої концентрації любови та натхнення я в Процишина не пам'ятаю з часів «Передозу» або «Протріть піаніну». А тоді був іще 2020-й…

Ось, американець дивиться інтерв'ю з Ніксоном і виявляє, що все, що той казав про комуністів, так само можна застосовувати до путіністів. Як домовлятися з росіянами? — Так, щоби в їхніх власних інтересах було не порушувати домовленість! Як розмовляти з росіянами про мир? — Так, щоби вони розуміли, що не виграють війну!