![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Ну а в його добірці за першу половину 90-х мої знання виявилися не кращими, ніж за другу. Тобто теж 50/50 за рахунок безперечних хітів, вартих того, щоби крутити їх і зараз. Ну й що, що Мадонна чи Бон Джові, якщо якісь конкретні їхні пісні мені ніколи не траплялися в телевізорі чи на шкільній дискотеці. А що вже казати за Oasis, про яких я не знаю взагалі нічого, крім назви (та й зараз не спокусився би на те, що почув, якщо чесно)… От деякі композиції справді не старішають, незалежно від їхнього жанру. Якесь «Alright» від East 17 і зараз звучить стильно. Так само й «стап холодильник, стап морозильник…» А Army of Lovers взагалі складаються з суцільної композиційної винахідливости :)
Неоднакові 90-і
2025-05-05 23:49Цікаво, що понад половину з цих композицій (116) я не чув не лише тоді у 90-х, а й взагалі ніколи в житті. Чи то автор добірки намішав чогось із особистих вподобань, чи то не все популярне потрапляло до наших прасок. Скажімо, я можу знати самих виконавців, але за іншими, хітовішими піснями, по які не треба було навмисно заглиблюватися у їхню творчість. До того ж, деякі з цих «хітів» для мого вуха звучать настільки неоригінально, що могли не залишити жодного сліду в пам'яті…
Фактор екскурсоводів
2022-12-17 14:21Коли я вперше їздив до Чехії, то екскурсоводка, розповідаючи про чеську мову та корисні вислови, вчила туристів так: «нас-хлєда-ноу ». Для мене це був пустий набір звуків, я не міг запам'ятати, що там стосовно «нас». А все було би значно зрозумілішим, якби вона замість цього химерного прочитання ввімкнула режим слов'янського мовлення та сказала «на-згледанов »… Згодом до мене дійшло, що вона була росіянкою і не вміла гекати…
UPD: З'ясував, що богемська, чи то західна — включно з Прагою — вимова спирається на прогресивну асиміляцію, тобто h там справді може ставати глухим під впливом попереднього s, а не навпаки, як у Моравії чи в нас. Та це однаково не виправдовує поділ слова в такий спосіб.
UPD: З'ясував, що богемська, чи то західна — включно з Прагою — вимова спирається на прогресивну асиміляцію, тобто h там справді може ставати глухим під впливом попереднього s, а не навпаки, як у Моравії чи в нас. Та це однаково не виправдовує поділ слова в такий спосіб.
Просто трохи спогадів про пару комп'ютерних реалій 90-х, ставлення до яких відтоді докорінно змінилося.
По-перше, це засоби роботи зі звуком. Зараз це є чимось самоочевидним, що для того, аби чути звук чи розмовляти по Скайпу, треба лише встромити в комп'ютер колонки чи навушники з мікрофоном. Але ще навіть у першій половині нульових для відтворення та записування звуку потрібнім був додатковий модуль — «звукова карта» (в народі подекуди називана «саундбластером» — через узагальнення назви поширеного продукту). Без неї комп'ютер міг щонайбільше скреготати «біпером» — отією річчю, котра каже «біп» при вмиканні. Я вже, чесно, не пригадую, коли вперше зіткнувся з вбудованим аудіо, проте пам'ятаю, що воно ще певний час поступалося якістю та спритністю тогочасним звуковим картам. Зараз те, що зветься «звуковими картами» — це пристрої (зазвичай зовнішні) для професійного чи ще якогось нетипового поводження зі звуком. А побутові задачі від простого «грай/пиши» до просторових ефектів в іграх якісно забезпечено вже як базову функцію, і при виборі комплектації пересічного комп'ютера про такий компонент, як «звуковуха», більше не йдеться.
Схожа ситуація була і з відеокартами, з тією різницею, що вони як окремі проте обов'язкові модулі існували, начебто, від самого початку архітектури PC — без них машинка взагалі не могла нічого показувати. Також, на відміну від звукових карт, вони як важливий елемент домашнього комп'ютера не зійшли зі сцени — навпаки! Прикол із ними полягає в іншому. Переламним моментом другої половини 90-х стала поява так званих «3D-акселераторів» — відеокарт, котрі на апаратному рівні забезпечували промальовку 3D-графіки, звільняючи від цієї праці центральний процесор. Різниця в тогочасних стрілялках між смиканим програмним мерехтінням квадратиків і згладженими та динамічно освітленими завдяки апаратному прискоренню текстурами була разючою. Моя перша, досить непогана у 97-му відеокарта ще не підтримувала цю технологію. Сучасні ж молоді користувачі можуть взагалі не зрозуміти питання «підтримує чи не підтримує 3D», бо ця технологія стала невід'ємною частиною персональних комп'ютерів, і справа тепер лише в рівні можливостей.
Щодо графіки можна також згадати, що відбулося з роздільною здатністю екранів. Щоправда я не певен, яку саме роздільність можна вже вважати «проривною»: VGA з кількістю пікселів 640*480 чи SVGA з 800*600? Ну тобто, яка роздільність ще досі була набором квадратиків, котрими треба вправно жонглювати для отримання красивої та зрозумілої картинки, а яка вже взайве не нагадувала, що картинку намальовано на екрані комп'ютера?.. Із сучасними роздільностями все ясно: вони вже про деталізацію зображень задля поглиблення відчуття справжности, а не про намагання втулити все важливе, не спотворивши його.
По-перше, це засоби роботи зі звуком. Зараз це є чимось самоочевидним, що для того, аби чути звук чи розмовляти по Скайпу, треба лише встромити в комп'ютер колонки чи навушники з мікрофоном. Але ще навіть у першій половині нульових для відтворення та записування звуку потрібнім був додатковий модуль — «звукова карта» (в народі подекуди називана «саундбластером» — через узагальнення назви поширеного продукту). Без неї комп'ютер міг щонайбільше скреготати «біпером» — отією річчю, котра каже «біп» при вмиканні. Я вже, чесно, не пригадую, коли вперше зіткнувся з вбудованим аудіо, проте пам'ятаю, що воно ще певний час поступалося якістю та спритністю тогочасним звуковим картам. Зараз те, що зветься «звуковими картами» — це пристрої (зазвичай зовнішні) для професійного чи ще якогось нетипового поводження зі звуком. А побутові задачі від простого «грай/пиши» до просторових ефектів в іграх якісно забезпечено вже як базову функцію, і при виборі комплектації пересічного комп'ютера про такий компонент, як «звуковуха», більше не йдеться.
Схожа ситуація була і з відеокартами, з тією різницею, що вони як окремі проте обов'язкові модулі існували, начебто, від самого початку архітектури PC — без них машинка взагалі не могла нічого показувати. Також, на відміну від звукових карт, вони як важливий елемент домашнього комп'ютера не зійшли зі сцени — навпаки! Прикол із ними полягає в іншому. Переламним моментом другої половини 90-х стала поява так званих «3D-акселераторів» — відеокарт, котрі на апаратному рівні забезпечували промальовку 3D-графіки, звільняючи від цієї праці центральний процесор. Різниця в тогочасних стрілялках між смиканим програмним мерехтінням квадратиків і згладженими та динамічно освітленими завдяки апаратному прискоренню текстурами була разючою. Моя перша, досить непогана у 97-му відеокарта ще не підтримувала цю технологію. Сучасні ж молоді користувачі можуть взагалі не зрозуміти питання «підтримує чи не підтримує 3D», бо ця технологія стала невід'ємною частиною персональних комп'ютерів, і справа тепер лише в рівні можливостей.
Щодо графіки можна також згадати, що відбулося з роздільною здатністю екранів. Щоправда я не певен, яку саме роздільність можна вже вважати «проривною»: VGA з кількістю пікселів 640*480 чи SVGA з 800*600? Ну тобто, яка роздільність ще досі була набором квадратиків, котрими треба вправно жонглювати для отримання красивої та зрозумілої картинки, а яка вже взайве не нагадувала, що картинку намальовано на екрані комп'ютера?.. Із сучасними роздільностями все ясно: вони вже про деталізацію зображень задля поглиблення відчуття справжности, а не про намагання втулити все важливе, не спотворивши його.
А я ж у глибокому дитинстві, ще за радянських часів справді підтримав би наратив про адін'язик… якби мені хтось пояснив, що таке «наратив»! Це я просто вкотре намагаюся зрозуміти себе, як я мислив колись давно.
Гадаю, річ у тім, що в тому віці я взагалі не усвідомлював концепцію мов. Нє, траплялися, звісно, тексти, котрих я не розумів, хоча навчився латинських літер десь за два роки після «читати парускі», тобто ще до школи. Але чомусь попри навіть такі красномовні докази я ще довго, до 8-9-річного віку мав переконання, ніби іноземне — це просто написане іншими літерами… Я навіть здогадуюся, чому — тому що типові «німці» в моєму тогочасному інформаційному просторі казали: «ахтун, ахтун, рускі партізан», «японці» — «сікока, сікока», і все решта «іноземщини» було лише натягуванням різних акцентів на російську. Мізерна доза іноземних пісень не могла розколоти цей моноліт уявлень про світ.
Так от, щодо адін'язик… Ну а що я мав думати тоді?! Я однаково розумів і «На добраніч, діти», і «Спакойнай ночі, малиши», і так було завжди, а отже й питання того, що вони різними мовами, ніколи не поставало. Перші усвідомлені підозри про відмінність заворушилися лише з першою українською книжкою, та я досить швидко — майже на ходу — подолав небачений доти правопис і далі вже знов не переймався.
Розумієте… мені тупо ніхто тоді ще не казав, що в нас тут одночасно дві окремі, хоча й споріднені мови! А для мого власного дитячого сприйняття мова «брехунця» чи тьоті Наташи з Черкас нічим принципово не відрізнялася від суржику харківських сільських родичів та моєї «звичайної міської», крім, власне, «смаку» звучання. Проведені в якомусь оточенні два тижні робили тоді мій власний спосіб мовлення подібним до місцевого, причому «повернення до норми» вимагало тих самих двох тижнів — і все це несвідомо, без жодної гадки про фонетику, лексику чи граматику і без навмисного вибору, ЯК розмовляти.
Гадаю, річ у тім, що в тому віці я взагалі не усвідомлював концепцію мов. Нє, траплялися, звісно, тексти, котрих я не розумів, хоча навчився латинських літер десь за два роки після «читати парускі», тобто ще до школи. Але чомусь попри навіть такі красномовні докази я ще довго, до 8-9-річного віку мав переконання, ніби іноземне — це просто написане іншими літерами… Я навіть здогадуюся, чому — тому що типові «німці» в моєму тогочасному інформаційному просторі казали: «ахтун, ахтун, рускі партізан», «японці» — «сікока, сікока», і все решта «іноземщини» було лише натягуванням різних акцентів на російську. Мізерна доза іноземних пісень не могла розколоти цей моноліт уявлень про світ.
Так от, щодо адін'язик… Ну а що я мав думати тоді?! Я однаково розумів і «На добраніч, діти», і «Спакойнай ночі, малиши», і так було завжди, а отже й питання того, що вони різними мовами, ніколи не поставало. Перші усвідомлені підозри про відмінність заворушилися лише з першою українською книжкою, та я досить швидко — майже на ходу — подолав небачений доти правопис і далі вже знов не переймався.
Розумієте… мені тупо ніхто тоді ще не казав, що в нас тут одночасно дві окремі, хоча й споріднені мови! А для мого власного дитячого сприйняття мова «брехунця» чи тьоті Наташи з Черкас нічим принципово не відрізнялася від суржику харківських сільських родичів та моєї «звичайної міської», крім, власне, «смаку» звучання. Проведені в якомусь оточенні два тижні робили тоді мій власний спосіб мовлення подібним до місцевого, причому «повернення до норми» вимагало тих самих двох тижнів — і все це несвідомо, без жодної гадки про фонетику, лексику чи граматику і без навмисного вибору, ЯК розмовляти.
Вафлі «Артек»…
2021-11-03 22:42Щойно подумав, що давно не було вечірньої музики… Мужньо витримав неприховану пародію на «Сектор Газа» на початку :) Якби я знав, що таке ностальгія, то сказав би, що оце саме воно. Щоправда вафлі під бухло — то чийсь інший досвід. І «Хортиця» — не певен, чи вона вже існувала в моєму веселому юнацтві дев'яностонульових. А загалом досить впізнавано. Оно там у кліпі навіть мій колега з тих часів засвітився (у зйомках беруть участь харківські актори).
До питання інформатики
2021-10-02 15:33Нещодавно ми тут згадували про викладання інформатики в СРСРі та технічне забезпечення цього процесу. Додам трошки про те, із чим ми вийшли з совка. Це було вже за кілька років після його розпаду, я тоді навчався в університеті. На курсову роботу з предмету, назву якого я не пригадую, але щось пов'язане з програмуванням, мені видали наступне. Є інтерпретатор BASIC'а, написаний на чистому C. Потрібно було вдосконалити його, щоби він зміг працювати з раціональними числами, адже поточна версія з якоїсь причини обробляла лише цілі. Що кумедного було в цьому завданні?
По-перше, сам курс проходив із застосуванням зачатків Pascal'я та Assembler'а для x86. Про жодне Сі ніхто й гадки не мав. Я ж на той час мав хоч би якийсь практичний досвід лише з різними Бейсиками та восьмирозрядним Ассемблером на Спектрумі. Уявіть мої почуття, коли я з таким багажем дивився на сьовий лістинг! Підозрюю, що викладач також не мав уявлення, з якого боку підходити до Сі. Утім завдання було саме таким.
А по-друге, завдання те я отримав у вигляді… рулона роздруківки. Дискет не було, як не було й домашньої техніки, здатної працювати з чимось подібним, а вільно записатися до машинної зали з «Мазовіями» (польськими клонами IBM PC/XT) в універі тоді могли лише старші курси.
Нє, ну з завданням я впорався, надавши у відповідь пачку рукописних аркушів з уривками зміненого коду. Впорався попри навіть відсутність довідкової літератури (інтернетів тоді також не було, якщо хтось не знає). Зрештою, там не треба було знати самий Сі — вистачило дотумкати, що є чим, та повиправляти деякі змінні з операціями. Але довіку вже всю цю фантасмагорію не забуду. На що я не можу поскаржитися щодо радянського спадку, то це на повсюдне спонукання до розвитку власної уяви. Щоправда далі вже сильно залежало, на який ґрунт ця уява впаде…
По-перше, сам курс проходив із застосуванням зачатків Pascal'я та Assembler'а для x86. Про жодне Сі ніхто й гадки не мав. Я ж на той час мав хоч би якийсь практичний досвід лише з різними Бейсиками та восьмирозрядним Ассемблером на Спектрумі. Уявіть мої почуття, коли я з таким багажем дивився на сьовий лістинг! Підозрюю, що викладач також не мав уявлення, з якого боку підходити до Сі. Утім завдання було саме таким.
А по-друге, завдання те я отримав у вигляді… рулона роздруківки. Дискет не було, як не було й домашньої техніки, здатної працювати з чимось подібним, а вільно записатися до машинної зали з «Мазовіями» (польськими клонами IBM PC/XT) в універі тоді могли лише старші курси.
Нє, ну з завданням я впорався, надавши у відповідь пачку рукописних аркушів з уривками зміненого коду. Впорався попри навіть відсутність довідкової літератури (інтернетів тоді також не було, якщо хтось не знає). Зрештою, там не треба було знати самий Сі — вистачило дотумкати, що є чим, та повиправляти деякі змінні з операціями. Але довіку вже всю цю фантасмагорію не забуду. На що я не можу поскаржитися щодо радянського спадку, то це на повсюдне спонукання до розвитку власної уяви. Щоправда далі вже сильно залежало, на який ґрунт ця уява впаде…
Пропаганда через дупу
2021-05-06 02:53Як дитину, котра ще не має і не може об'єктивно мати критичного мислення, навчити не вірити брехні? Дуже просто. Треба своїми діями спростовувати і знецінювати те, що вливається в мозок. Радянська система пізньої доби була настільки недолугою, що її тупі «вахтери» дискредитували її наліво і направо, навіть не усвідомлюючи того. Мене ще в садику вихователька насварила за спробу скопіювати зображення дідуся Леніна. Адже малювати дідуся Леніна дозволено лише видатним художникам. Далі було ще багато епізодів на ідеологічному ґрунті, коли те, що оспівували в інформаційних джерелах, було чомусь геть іншим в реальності. Вони сцялися, вони боялися навіть того, що можуть зробити несвідомі діти, якщо то не було схвалено згори. Згори ж також про всяк випадок часто не схвалювали, бо не мали свого схвалення згори… Мені вистачило 5 років свого маленького життя, щоби в такий спосіб змінити ставлення до радянської системи на протилежне. Розпад Совка піля цього був неминучим :) А коли я подорослішав, то ще й дізнався, що всі наші таємниці були таємницями лише від нас самих, а не від ворогів, від яких ми їх охороняли ціною утисків себе. Знущанням зі здорового глузду був той совок.
Маріо на екрані
2021-01-04 15:04У нас кишенькова ігрова система Game&Watch компанії Nintendo стала відомою насамперед завдяки кільком пізньорадянським клонам лінійки Wide Screen. Серед цих клонів найпоширенішим типом гри була «яйцеловка», котра повторювала механіку гри Egg. Для неї вбога проте кмітлива радянська промисловість наліпила добру купу власних варіацій — з яйцями та без — котрі формально вважалися різними іграми, а насправді відрізнялися лише набором зображень на рідкокристалічному екрані, маючи геть однакову начинку.
Я в дитинстві мав дві «яйцеловки»: зі стурбованим Мікі Маусом (ця була, певно, першою, ще не покращеною радянськими дизайнерами копією офіційної Mickey Mouse — і відтак найестетичнішою з усієї лінійки) та з якоюсь мавпою-воротарем (українського виробництва), що замість яєць ловила м'ячі; а також гру іншого типу — «Космический мост», що втілювала досить непогане перефарбування гри Fire. Усі три по черзі здохли, довівши надійність радянської побутової електроніки, і я не уявляю, як у когось вони працюють довгі роки. Крім них я на власні очі бачив лише «Тайны океана» (Octopus у дівоцтві) і… навіть разок у неї грався! — молоді совкодрочери навряд чи зрозуміють, що це був сарказм…
Так от… На честь 35-ї річниці своєї легендарної приставочної гри Super Mario Bros. про пригоди вусатого водопровідника в країні грибів компанія Nintendo вирішила запхати цю гру в корпус своєї не менш легендарної консолі Game&Watch. Що з того вийшло, пропоную подивитися у відеоролику. Від себе додам, що відсутність висувної ніжки, щоби можна було використовувати пристрій як настільний годинник, справді засмучує.
UPD: Дехто вже хакає цей пристрій, розглядаючи його просто як міні-комп'ютер і заливаючи в нього зокрема емулятор приставки NES з різними іншими відомими іграми.
Я в дитинстві мав дві «яйцеловки»: зі стурбованим Мікі Маусом (ця була, певно, першою, ще не покращеною радянськими дизайнерами копією офіційної Mickey Mouse — і відтак найестетичнішою з усієї лінійки) та з якоюсь мавпою-воротарем (українського виробництва), що замість яєць ловила м'ячі; а також гру іншого типу — «Космический мост», що втілювала досить непогане перефарбування гри Fire. Усі три по черзі здохли, довівши надійність радянської побутової електроніки, і я не уявляю, як у когось вони працюють довгі роки. Крім них я на власні очі бачив лише «Тайны океана» (Octopus у дівоцтві) і… навіть разок у неї грався! — молоді совкодрочери навряд чи зрозуміють, що це був сарказм…
Так от… На честь 35-ї річниці своєї легендарної приставочної гри Super Mario Bros. про пригоди вусатого водопровідника в країні грибів компанія Nintendo вирішила запхати цю гру в корпус своєї не менш легендарної консолі Game&Watch. Що з того вийшло, пропоную подивитися у відеоролику. Від себе додам, що відсутність висувної ніжки, щоби можна було використовувати пристрій як настільний годинник, справді засмучує.
UPD: Дехто вже хакає цей пристрій, розглядаючи його просто як міні-комп'ютер і заливаючи в нього зокрема емулятор приставки NES з різними іншими відомими іграми.
30 років книгокупівлі
2020-09-16 01:42Для мене питання, якою мовою брати книжку — українською чи російською — закрилося ще в дефіцитових 80-х. Треба було брати тією, якою дають. Скажімо, «Пригоди Електроника» до мене в російському оригіналі ніколи не потрапляли, натомість, гадаю, саме вони та ще деякі перекладені радянські хіти зробили мені щеплення від поширеного в нас у ті часи уявлення, наче книжка російською — це щось престижніше. Виняток — повісті Волкова, але там інша причина, а саме те, що для них важливими є малюнки Владімірського, і видання з чимось іншим, хай навіть російською, цінилися вже не так. Ну ні, об'єктивно ні — усі ті танці навколо кращості російської мови були штучними, як і сам книжковий дефіцит. А головна проблема полягала не в мові, а в тому, що чогось вартого уваги було вкрай мало.
90-і стали періодом втамування голоду. З появою вільного ринку книжки́ припинили бути дефіцитом, також попер друк усього, що тільки можна, подекуди сумнівної якості. Ми з батьками згрібали все: і те, до чого не мали доступу раніше, і те, до чого в СРСР доступу не могло бути в принципі. Класика, детективи, фантастика з фентезі, кастанеди та інші карколомні одкровення. Звісно ж, усе те було російською, навіть те, що видавалося в нас. Я не знаю, що тоді відбувалося з українською книжкою. Напевно щось жевріло, особливо на заході, та це ще близько 15 років до нас на схід не потраплятиме майже нічого включно зі згадками про нього…
( Читати далі… )
90-і стали періодом втамування голоду. З появою вільного ринку книжки́ припинили бути дефіцитом, також попер друк усього, що тільки можна, подекуди сумнівної якості. Ми з батьками згрібали все: і те, до чого не мали доступу раніше, і те, до чого в СРСР доступу не могло бути в принципі. Класика, детективи, фантастика з фентезі, кастанеди та інші карколомні одкровення. Звісно ж, усе те було російською, навіть те, що видавалося в нас. Я не знаю, що тоді відбувалося з українською книжкою. Напевно щось жевріло, особливо на заході, та це ще близько 15 років до нас на схід не потраплятиме майже нічого включно зі згадками про нього…
( Читати далі… )
Кардинальске
2019-06-11 22:10Когось ностальгія тягне назад до есесесерів, а я майже не знаю, що воно за почуття таке. Зрештою, для мене минуле — всього лише сторінка в пам'яті. Осьо згадалася раптом чудова музика до радянського «Шерлока Голмса», а за нею полізли спогади про радянське розважальне кіно загалом у світлі того, який воно створювало настрій та уявлення. Одразу спало на думку, що мені імпонував образ кардинала Рішельє, як його було показано ві «всенародному мюзиклі». І навіть не тому, що Трофімов (хоча можливо, що він особисто теж посприяв), а тому, що це було несподівано близько до атмосфери роману. Гвардійці, певна річ, лубочні бовдури разом з безліччю інших спрощень, натомість самого Кардинала чомусь не перетворено на карикатурного шкідника, як це зазвичай полюбляють ув адаптаціях. Ба більше, він тут не сприймається як явний антагоніст. Тобто ти розумієш, що на ньому висить формальна табличка «ворог», але не бачиш переконливих доказів, адже на екрані видатна освічена людина (державний діяч і митець), яка має свої маленькі людські вразливості. У книзі так само. Щоправда я ніколи не дивився стару французьку двосерійку, що її нібито вважають найкращою екранізацією, і не знаю, як там. Бачив лише, що у французів Рішельє значно старіший, ніж у романі, а це багато чого змінює…
Равикович у ролі Мазаріні з «Мушкетерів двадцять років по тому» вийшов перебільшено комедійний, але за характером теж близький до персонажа Дюма. Це вже розпад радянської системи — дозволеним стало показувати не лише голі цицьки, а й зневагу до влади, якій мусиш служити.
Равикович у ролі Мазаріні з «Мушкетерів двадцять років по тому» вийшов перебільшено комедійний, але за характером теж близький до персонажа Дюма. Це вже розпад радянської системи — дозволеним стало показувати не лише голі цицьки, а й зневагу до влади, якій мусиш служити.
А ви пригадуєте таке?
Чук, чук, чук
Наловив дід щук
Баба рибку пече
Сковорідка тече
Кую, кую чобіток
Неси баба молоток
Не принесеш молотка,
Не підкую чобітка
Чук, чук, чук
Наловив дід щук
Баба рибку пече
Сковорідка тече
Кую, кую чобіток
Неси баба молоток
Не принесеш молотка,
Не підкую чобітка
NGE: 残酷な天使のテーゼ
2018-10-29 00:17«Євангеліон нового покоління» (Neon Genesis Evangelion, 1995) або просто «Євангеліон» чи взагалі «Єва» — це було перше «чудернацьке» аніме, яке я побачив. Власне, побачив я його значно пізніше, ніж устиг полюбити цю пісню. Яке там відео з інтернету чи торенти на початку 2000-х?! — Новомодні піратські DVD у кращому випадку, бо навіть локальні мережі мікрорайонного масштабу з файлосховищами ще тільки починалися! А музику вже можна було качати з певних сайтів. Ось я і слухав її, навіть не підозрюючи, звідки вона. Саме аніме таке спочатку наче про великих бойових роботів, а згодом виявляється, що це безжальна драма з явно наркоманським підґрунтям. Зараз це одна зі світових ікон аніме, яка значною мірою вплинула на розвиток усієї галузі, хоча після того я вже бачив і набагато достойніші, як на мене, зразки. Хай там як, а назва вступної пісні теж варта цього твору — «Теза жорстокого янгола».
Про мілітаризм
2018-05-10 04:21Колись після відвідування хоч і знайомого, але все ж радянського стоматолога, за проявлену мужність батько привів мене до дитячої крамниці і запропонував вибрати (ну ви ж розумієте значення цього дієслова стосовно радянської крамниці), чого душа прагне. Причому сам він дуже наполягав на чавунієвій репліці якогось пістолета. А я не зрозумів, який мені з того зиск (батькам взагалі не варто покладатися на стереотип «дівчаткам — ляльки, хлопчикам — танчики»), і обрав іграшковий 8-мм проєктор фільмів, схожий за формою на кінокамеру. Досі не знаю литовської, але щойно дізнався, як перекладається назва тієї іграшки — Vaikiškas kinas, — яка закарбувалася чомусь у пам'яті назавжди. Ага, уявіть, я тоді латиницю вже спокійно читав — ще за кілька років до початку шкільної іноземної мови. Якби мені ще хтось тоді підказав, то я навчився би і правильно вимовляти написане, а не лише по літерах. До самої концепції, що вимова цілих слів може не відповідати окремим літерам, мій маленький мозок самотужки не дотумкав, і радянські дорослі підручники були ще занадто складними. А проєктор… я в прямому сенсі доробив його напилком, що в поєднанні з лещатами і цвяхами дозволило замість кількасекундних касет крутити повноцінні бобіни з фільмами. Отаке дитинство, розважалися, як уміли.
Небагато в нас мемів з поп-культури, висловів, які б можна було згадувати ні сіло ні впало. Половина з них за джерело мають твори Митця. Так склалося, бо і українськомовної поп-культури як такої практично не існувало, самі знаєте, чому. Але одна царина все ж якось трималася — українська анімація. Дитячі мультики, на чолі з «Капітошкою» та «Петриком П'яточкіним», якийсь-таки український культурний код до голови вкладали. Ось я згадав про мультик, що став джерелом кількох яскравих цитат особисто для мене.
Дивно, що у дитинстві я цю пісню у виконанні Тараса Петриненка сприймав як щось на рівні УТ-1, радіо... радіо-«про їжачків» та інших проявів «містечкової творчості». Чесно кажучи, я не пам'ятаю, у якому віці я взагалі цю пісню вперше почув. Може вже тоді і не був дитиною. Але сприйняття було саме таке. Попсова проста аранжировка. Ну що то для шанувальника заліза?! А от зараз я вже багато років від неї отримую кайф. Так само, як згодом зрозумів, що це ж кайфово було — наприкінці 80-х у Черкасах потрапити на ще напів-радянське святкування Івана Купали у міському парку: з русалками у водоймі та стрибками через багаття. Шкода, що не пам'ятаю, як там у комсомольських «русалок» було з цицьками… Та ні, не шкода. Я ж малий був, що мені зараз до того, що було мільйон років тому.
Пишаюся до сліз
2017-06-21 12:23
У статті «First Russian mobile phone» читаємо:«This is the photo of the first Soviet cellular phone. The development of such devices has started in 1958 as a cooperative project by the group of the Soviet scientists from different cities. <…> The first devices were started in production in 1963, and till 1970 more than 30 Soviet cities were covered with this elite mobile phone network. As far as the author knows, in USA there was also such kind of mobile telephone system but it started a bit later – at 1969. The system had even some modern day features as “conference-call”.»
(Це фото першого радянського стільникового телефону. Розробка таких пристроїв почалася у 1958 як спільний проєкт групи радянських науковців з різних міст. <…> Перші пристрої було запущено у виробництво в 1963, а до 1970 більше ніж 30 радянських міст було забезпечено цією елітною телефонною мережею. Наскільки автору відомо, у США також існував подібний вид мобільних телефонних систем, але це почалося трохи пізніше — у 1969. Система мала навіть деякі сучасні функції, як то «конференц-зв'язок».)
( Читати далі… )
Спогади про (не)існуюче
2017-01-14 01:42Нещодавно хтось із френдів закликав створювати чи хоч підтримувати українськомовний контент.
Спробував пригадати, як взагалі з цим було за мого життя. І мушу визнати, що не завжди райдужно.
З 80-х років пам'ятаю небагацько цікавих книжок видавництва «Веселка». Ще карикатури у журналі «Перець» і умовно цікавий дитячий журнал «Барвинок». Була «Вечірня казочка» у телевізорі, помірно цікава. Ну і кілька мультфільмів, що назавжди запам'яталися: «Капітошка», «Петрик П'яточкин»...
Ще українська тоді звучала у радіотрансляції (це гучномовець, який втикали у особливу розетку, якщо хтось не застав) і у ефірі республіканського телеканалу. Що слухати, що дивитися це зараз я зміг би, здається, лише під примусом.
По-справжньому цікаві речі почалися лише за часів незалежності, коли було створено телеканал ICTV. Отам українська вперше виявилася «крутою», якщо ви розумієте, про що я. На початку 90-х був ще знятий чудовий історично-документальний цикл передач «Невідома Україна», який я побачив лише років через 10 у інтернеті вже.
Підручник з історії України за часів мого навчання був чи не єдиним українськомовним. Відбулася також наприкінці 90-х незрозуміла спроба миттєво українізувати ВУЗи, але з-під палки нічого в нас не працює, і про це варто пам'ятати всім козакам із шашками. Потім українська в Україні та особливо Харкові довго залишалася десь на потойбічному фоні. «Помаранчева революція» принесла помітні культурні плоди. Далі, мабуть, всі вже добре пам'ятають.
А що пригадуєте ви?
Спробував пригадати, як взагалі з цим було за мого життя. І мушу визнати, що не завжди райдужно.
З 80-х років пам'ятаю небагацько цікавих книжок видавництва «Веселка». Ще карикатури у журналі «Перець» і умовно цікавий дитячий журнал «Барвинок». Була «Вечірня казочка» у телевізорі, помірно цікава. Ну і кілька мультфільмів, що назавжди запам'яталися: «Капітошка», «Петрик П'яточкин»...
Ще українська тоді звучала у радіотрансляції (це гучномовець, який втикали у особливу розетку, якщо хтось не застав) і у ефірі республіканського телеканалу. Що слухати, що дивитися це зараз я зміг би, здається, лише під примусом.
По-справжньому цікаві речі почалися лише за часів незалежності, коли було створено телеканал ICTV. Отам українська вперше виявилася «крутою», якщо ви розумієте, про що я. На початку 90-х був ще знятий чудовий історично-документальний цикл передач «Невідома Україна», який я побачив лише років через 10 у інтернеті вже.
Підручник з історії України за часів мого навчання був чи не єдиним українськомовним. Відбулася також наприкінці 90-х незрозуміла спроба миттєво українізувати ВУЗи, але з-під палки нічого в нас не працює, і про це варто пам'ятати всім козакам із шашками. Потім українська в Україні та особливо Харкові довго залишалася десь на потойбічному фоні. «Помаранчева революція» принесла помітні культурні плоди. Далі, мабуть, всі вже добре пам'ятають.
А що пригадуєте ви?
20 лет спустя
2016-12-31 04:4920 лет спустя. Jedi Knight
Как летит время... Я сейчас уже подсознательно не хочу притрагиваться к 3D-играм, где персонажи представлены набором раскрашенных геометрических фигур, а лучшие CGI-ролики технически проигрывают нынешним студенческим поделкам. Независимо от ностальгии и геймплея с сюжетом. Вот спрайтовая изометрия ещё нормально воспринимается, потому что явная условность, а такое уже никак. Пусть лучше остаётся незапятнанным воспоминанием.