ukurainajin: (Default)
Чого я не розумію в демотиваційній діяльності проти росіян з боку самих росіян, як оце на каналі «Обманутий росіянин», то це що такого смішного, коли автомеханік є африканцем, а лікарі в поліклініці усі мають якісь татарські імена. Вони не люди чи що? Колись серед лікарів була купа євреїв. Ну, а якщо це якась Самара, то чому там не може бути великої кількости татарського населення і, відповідно, лікарів татарського походження? Якщо ті татари йдуть не на війну, а в лікарі, ну то й правильно роблять! Чи це просто таке безглузде троління «чистопорідних» росіян, котрі, нібито, бояться до всирачки всяких «нєрускіх»?…
ukurainajin: (Default)
Пишу це з двох причин.
По-перше, напередодні я пройшов цю гру і маю власні враження. Це наразі крайня гра серії і водночас найперша в моїй практиці. Наскільки я розумію, вона не має нічого спільного з попередніми частинами «Фіналки», крім назви серії та, можливо, обігрування якихось елементів цього мультивсесвіту.
А по-друге, я розчарований почутими відгуками про бічні квести в цій грі, і хочу висловити свою цінну думку щодо них.

Типовий відгук про бічні завдання в FF16 є таким, що їх небагато і майже всі вони нецікаві, на зразок «сходи-поговори-принеси». Розгляньмо цю тезу!
Те, що їх небагато, і те, якою, в технічному плані, є більшість із них — це умовно правда. Кажу «умовно», бо для того, би вважати кількість малою чи великою, її треба порівнювати із чимось. А також брати до уваги суб'єктивне бажання все це виконувати. Мені, скажімо, вистачило… Умовно…
А от із чим я категорично не згодний, і що засмучує мене у відгуках — це «вони нецікаві»! Адже мені майже всі одноходові «принеси-поговори» здалися, навпаки, чудовими, попри ігроладну простоту. Гадаю, каменем спотикання тут є сподівання гравця…

Якщо очікуєш захопливих пригод із викликами та вигадливими поворотами, то схема «принеси-поговори» навряд чи дасть їх тобі. Не секрет, що ця схема дійсно є найледачішим прийомом зі створення ігрового контенту, і що її дуже часто застосовують, коли просто «нема чого сказати», але треба заповнювати час і задрочувати експу. Я теж не люблю такого роду активності через їхню філерність. Зазвичай не відмовляюся від них — через перфекціонізм, але й виконую механічно, не намагаючись придивлятися до деталей. Хіба що гумор чи допепність можуть зрідка побавити. Утім, оця «Фіналка» здивувала мене багато чим, зокрема й загальним характером своїх «примітивних» завдань…

Уже в найперших із них я відчув якусь спільну, характерну для них аномальність. А далі зрозумів: ці мікроісторії мають за мету не те, щоби ти буквально виконав низку дій і досяг результату, а дещо геть інше: щоби ти почав перейматися проблемами світу та оточення, як своїми рідними. Саме так!
Сюжет як такий вони, звісно, не рухають, але поглиблюють його сприйняття. Нагородою в них є не коштовності, не мультики і не самий процес, а усвідомлення того, нащо ти береш на себе цей клопіт. І змістовно їх зроблено так, що будь-який випадковий перехожий зі своїм дрібним проханням обов'язково додає щось до того, чим дихає цей світ і яке твоє власне місце в ньому. А що вже казати про запити з «близького кола», із яким ти «варишся» в одному казані від початку до кінця!

Словом, я жодного разу не пошкодував про витрачений час, отримуючи щоразу якісь емоції, рефлексії чи фрагменти цілісної картини. Не виключаю, що таке бачення може бути наслідком мого особистого досвіду, і що не всі гравці помічають за «тупою біганиною» цей бік. Але певен, що це мені не мариться, і що розробники справді розраховували на такий ефект, хоч він і не всім заходить…
ukurainajin: (Default)
По п'ять найпродаваніших синглів щороку з 1964 до 2024 (60 років?) Чергове нагадування, скільки всього буцімто популярного я ніколи навіть не чув. Простіше буде позначити, котрі чув хоч би в якомусь вигляді (перелік у кінці).



Перелік чутого: )
ukurainajin: (Default)
Хотілося не згадувати всюди русню, але якби ж то! Зрештою, це русня позбавила нас можливости робити повноцінний ремонт. От і доводиться майстрячити лише мінімально необхідний добробут, не чіпаючи самих основ житла радянських ще часів…
Стеля, підлога та стіни — це триндець у тому вигляді, в якому ми їх отримали. І зробити щось із ними зараз ми можемо лише косметично, як оце демонтувати горбатий і вже відсталий шар плитки, поки він сам не рухнув, та наліпити натомість на цементні кратери самоклейні панелі. Тому мій проєкт, котрий на папері виглядав чудово, зіштовхнувся з непередбаченою геометрією дійсности. Я просто не міг врахувати таке критичне лайно, як відхили стін в різних місцях на цілий сантиметр, ба навіть два від ідеального кубу… Але попри це і попри відсутність досвіду в проєктуванні кухонних кутів вийшло ще не так погано, як я боявся. Та і як програмістові мені то не нове — придумувати, як затикати на ходу несподівані дірки адаптувати продукт до реальних умов. Тож можна підсумувати, що я трохи порозумнішав на майбутнє і можу навіть роздавати власні поради.

Перейдімо до справи. Ось, що в мене вийшло:

Якщо хочете без прикручених дверцят і бортика на стільниці, проте з романтичним освітленням і котом, то отут. Пізніше на стінах будуть іще полички з такого самого ДСП на рейкових кріпленнях. Ми зараз у режимі тестування.

А під катом деякі подробиці.Показати: )
ukurainajin: (Default)
Ну, такого шоу «вазьмєздія» в нас, мабуть, від самого початку не було. Після несподіваної денної пачки КАБ'ів по напіврозбитому ще три роки тому ХАЗ'у, десь о третій ночі русня розпочала головну частину програми. Я задовбався рахувати шахеди (пишуть, понад 50 налетіло), а поміж них були ще ракети та бомби. Парадокс і навіть чорний гумор у тому, що воно тривало без перерви так довго (2-3 години), що згодом просто втомило вже сидіти «між двома стінами» та слухати все це. Залишило по собі на деякий час слухові галюцінації, посилені сонливістю, але тупо набридло. І чи не єдиною думкою було здивування, як це самій русні так довго не набридає. Трьох людей русня вбила, понад десятьох поранила. Звісно, нічого «стратегічного» не вразила, крім цивільного сектору.
ukurainajin: (Default)
Це сказав до себе я, обробивши силіконовим герметиком виріз у стільниці під мийку.
Стикаюся з таким уперше, тому не знаю, чи достатньо того, що я розмазюкав по ДСП.
Я би наклав стільки, скільки треба для утворення цілком гладенького на дотик шару, без шерехатости — і був би певним, що він надійний. Але боюся, що тоді не вистачить на герметизацію самої мийки по периметру (а по новий тюбик бігати не хочеться)…

P.S. Ох він і смердючий, той силікон! Не очікував, що аж такий відчутний, поки застигає.
ukurainajin: (Default)
Оцей добродій дуже гарно оглядає суть персонажів та розповідних аспектів ув іграх серії «God of War». Не переповідає, а саме аналізує вміст. У нього там ціла низка цікавих есеїв з цієї теми, можна дивитися списком. Але особисто я найбільшу для себе цінність побачив у цьому видиві, де він зачіпає саму природу «глибини» будь-яких історій. От я з «нордицької дилогії» (це GoW 2018 і GoW Ragnarök — а раніші, «грецькі» частини я не грав) нічого нового для себе, мабуть, не навчився. Я лише насолоджувався зрозумілими вже для мене з попереднього досвіду речами і тим, як їх усі втілено. Якщо й довелося щось трохи відрефлексувати, то хіба лише використання персонажів з неєвропейською зовнішністю в північноєвропейському епосі, котре тут виконано напрочуд органічно. Утім оцей есей таки змушує мене про дещо замислитися, про щось навіть особисте.



Схожого «загального» типу в нього й наступний есей, в якому він переосмислює свій раніший погляд на п'яту частину серії, чи то «Раґнарок». Якщо два роки тому ключовим елементом цієї гри він вважав «долю та вибір», то тепер ним стала «журба» (grief).

P.S. Та, і раніше я не висловлював своїх вражень від ігор «нордицької дилогії», бо якось не до того було. Так от, в принципі, їхню красу можна побіжно оцінити навіть за самими лише спойлерами, з котрих складаються всі есеї цього пана. Він навіть приділив окрему увагу чудовій «Валгаллі», про яку чомусь рідко згадують взагалі. «Валгалла» — це окрема пригода в «Раґнароку», котра стає доступною після гри+.
ukurainajin: (Default)
А шо, кацапи для параду витягали з горища Януковоча, Азірава та іншу «легітимну» наволоч типу колишніх черкаських мерів? Саджали їх поряд із дорогими іноземними гостями за куленепробивним цар-склом? Чи вони там у кацапів лише для суто домашнього порна?

PS: Попри заголовок, принижувати пам'ять «дідів» я не маю жодного наміру. Але від тих подій минуло вже… камон, 80 років! Навіть мій дідо — ветеран тієї війни, танкіст у свої 16 та інвалід 2-ї групи на решту життя — об'єктивно, не мав шансів дожити в притомному стані дотепер, навіть якби не помер від зловживання алкоголем ще 20 років тому. Бо сучасна медицина й досі не вміє влаштовувати такі дива. А з того йобаного цирку, на який кацапи перетворили пам'ять про його пожертву, я глузував і глузуватиму.
ukurainajin: (Default)
Ну а в його добірці за першу половину 90-х мої знання виявилися не кращими, ніж за другу. Тобто теж 50/50 за рахунок безперечних хітів, вартих того, щоби крутити їх і зараз. Ну й що, що Мадонна чи Бон Джові, якщо якісь конкретні їхні пісні мені ніколи не траплялися в телевізорі чи на шкільній дискотеці. А що вже казати за Oasis, про яких я не знаю взагалі нічого, крім назви (та й зараз не спокусився би на те, що почув, якщо чесно)… От деякі композиції справді не старішають, незалежно від їхнього жанру. Якесь «Alright» від East 17 і зараз звучить стильно. Так само й «стап холодильник, стап морозильник…» А Army of Lovers взагалі складаються з суцільної композиційної винахідливости :)

ukurainajin: (Default)
Цікаво, що понад половину з цих композицій (116) я не чув не лише тоді у 90-х, а й взагалі ніколи в житті. Чи то автор добірки намішав чогось із особистих вподобань, чи то не все популярне потрапляло до наших прасок. Скажімо, я можу знати самих виконавців, але за іншими, хітовішими піснями, по які не треба було навмисно заглиблюватися у їхню творчість. До того ж, деякі з цих «хітів» для мого вуха звучать настільки неоригінально, що могли не залишити жодного сліду в пам'яті…

ukurainajin: (Default)
На емблемі 422-го батальйону безпілотних систем написи: Luftwaffe та Schweinehundejäger. Ну, ясно, що чорний гумор. Щоби жарт був колоритнішим, написи передбачувано виконано шрифтом «фрактура», що його всі звично асоціюють з нацистською Німеччиною (хоча практика використання цього шрифта як «питомо німецького» була ранішою, а нацисти, навпаки, заборонили зрештою його використання у 1941).
Так от, коли я це побачив, то з «люфтвафе» було все ясно. Але з «єґер» я деякий час намагався збагнути, що за мисливці такі. Уявіть, я не міг одразу скласти до купи два слова! Цілком серйозно гадав, чи це порода собак така мисливська «швайнегунде»… Лише згодом вимкнув режим пошуку глибоких сенсів і збагнув, що все просто: «швайне» та «гунде» — «свині» та «собаки»…
ukurainajin: (Default)
Трамп відповів журналістці: You have no idea what pressure I'm putting on russia.

Перша думка про це: «Звісно, ми не уявляємо, бо не бачимо цього. Тиск на Україну бачимо, бо він публічний. А тиск на рашу не бачимо.»

Друга думка (неґречна): «Може й справді, тисне так, що годі уявити. Просто казати про таке не прийнято в пристойних колах. Язиком, наприклад, тисне десь там, ото й колір обличчя має такий напружений…»
ukurainajin: (Default)
Коли я зараз чую західних спікерів, котрі тривожаться, що якісь там світові демократичні цінності під загрозою… дуже гостро починаю відчувати, що світ уже не врятувати. Що можливість відповзти від краю вже втрачено. І великої війни вже ніяк не уникнути.
Звідки таке відчуття? Через інтуїцію щодо «законів природи». Коли чую, що хтось ЛИШЕ ЗАРАЗ «прозріває», то нічого кращого ця інтуїція мені не пропонує. Те, що ми бачимо зараз — це вже ніяка не «загроза». «Загроза» була в 2014, коли кацапи, явно всупереч усім «цінностям», віджали Крим і не понесли за це покарання. Отоді треба було бити на сполох, а не удавати сліпоту! А зараз… Зараз ми вже бачимо невідворотні процеси, котрі стало неможливо не помічати.
Отже, хто не встиг за всі ці роки «безтурботної сліпоти» покурити, той сам собі винен — до встановлення в світі нових правил зупинок вже не буде, «скорий поєзд набіраєт ход…» Ну і, як завжди, по рейках розмаже не елітку, а здебільшого пересічних, котрі й гадки, звісно, не мали, що так станеться.
ukurainajin: (Default)
Там напередодні Рубіо заявив, що Президент (тобто Трамп) вже провів 87 днів, докладаючи на вищому рівні зусиль задля припинення цієї війни (війни рашки проти України). І що тепер для них наближається час визначитися, чи можливо взагалі досягти цього (щоби врешті вмити руки та оголосити, що це не їхня війна).
Слова Рубіа, якщо комусь треба: We didn't start it. The United States has been helping Ukraine over the last three years, and we want it to end. But it's not our war. I want everyone to understand that. The reason why I make that point is the President has spent 87 days at the highest level of his government, repeatedly taking efforts to bring this war to an end. We are now reaching a point where we need to decide and determine whether this is even possible or not, which is why we're engaging both sides. <...> If it's not possible, if we're so far apart that this is not going to happen, then I think the President's probably at a point where he's going to say, well, we're done.

Так от, на Ютубі є хлопець Фріоніс, котрий робить коротенькі сатиричні мультики на цю тему. Можу запропонувати йому сюжет для чергового мультика:
По один бік сцени перебуває хуйло і командує обстрілами по Україні. З російського боку летять ракети, біжать солдати з автоматами… Періодично з-за краю висувається усміхнений Віткофф і гучно цілує хуйла в сраку. Усе це відбувається на тлі, як наче на великому екрані. А на передньому плані, по інший бік Рубіо б'ється головою об стіну, у перервах озирається на те, що відбувається, і продовжує битися головою. Потім раптом припиняє, показує на свою гулю на чолі та звертається до глядачів: «Бачите! Ми 87 днів намагалися покласти край цій війні, але навряд чи це взагалі можливо!» І переможно підсумовує: «Це не наша війна!»
Завіса.

P.S. Виявляється, я ніколи до цього не мав потреби додавати теґ «довбойоби». Тому ставлю замість нього найближче, що маю — «рукосраки»
ukurainajin: (Default)
Дев'ять років тому я розповідав був «повчальні» ситуації з людьми біля нашого водомату. Бігме, це було так давно, що я ще не припинив писати російською!
Так от, щойно назрів сюжет для сиквелу. Тепер у жанрі комедії абсурду…

Підійшов набирати воду дід. Років під 80, із паличкою. Нормально розмовляли, доки він не дізнався, що водомат може брати платню й з телефона, і не видав наступне: «Я би вас фсєх такіх павиганял!» Я аж розгубився: «Чого це раптом?» — «А шо ета такоє, воду ані в інтернеті бірут!» Далі я пробував з'ясувати, чим це погано, але зрозумів лише, що треба готівкою платити, як він…

Та це ще не все, стендап на цьому не скінчився. Після того, як я залишив йому обмірковувати той факт, що я взагалі не маю готівки, він певний час мовчав. Але потім вирішив звернутися до мене з проханням знайти йому… адресу «Волі» нашого району. Ну, «Воля» — це кабельний оператор. Я кажу: «Вам треба їхній номер телефону?» — Ні, йому потрібна саме адреса, причому саме «нашого району»… Просто вбив мене :) Пояснюю, що немає такого, що «Воля» — це не ЖЕК, вони не мають якихось приймалень на районі. А як тоді бути, якщо треба полагодити? — Так от же телефонувати їм! Він на мене так засудливо поглянув, що я тепер гадаю, чи має він телефона взагалі? Ми тут, бач, до штучного інтелекту придивляємось, а існують люди, котрі ворожо ставляться до звичайних сервісів і телекомунікацій (якщо це не зомбоящик). Може, це якісь травми совка, коли персональний зв'язок для більшости був недоступним, а до контор треба було ходити особисто, щоби чогось домогтися?

Розумію, що і смішно, і грішно. Але не щодня таке зустрінеш.
ukurainajin: (Default)
Сьогодні провів день за випробуваннями Cursor AI. Сама IDE — це, фактично, копія Visual Code, тому в цьому плані все зручно. Отже, чим займався: перестворював з нуля проєкт, над яким працював до того.

З хорошого: машина допомагає досить швидко виконувати зрозумілі та передбачувані дії, а також допомагає з'ясовувати речі, з котрими я особисто ще не мав досвіду. Це справді шалена економія часу! Ну, доки не почнеш кастомізовувати сторонні бібліотеки чи фіксити загадкові косяки… І порогу входження я взагалі не відчув. Навіть, коли перемикаюся на написання руками, відчуваю вже щось подібне, як злізти з велосипеда та йти власними ніжками. :)

З приколів: воно водночас і понад міру «розумне», і «склеротичне».
Спочатку воно, на мої скромні запити, намагалося домислювати та будувати одразу все, що лише можна, і показувати практичне застосування усього доданого. Доки я не сказав, що, агов, не треба рішати за мене, що ми тут будуємо!
А щодо «склеротичности», по ходу діла з'ясувалося, що воно без якихось зрозумілих причин може спокійно видаляти з коду функціонал, доданий раніше мною або й ним самим. От просиш змінити щось одне, а воно, компонуючи нове рішення, може побічно похерити щось, не пов'язане напряму, і навіть не помітити цього. Гадаю, воно не зважає на весь контекст і при змінах іноді, суто технічно, йде від «чистого аркуша», змітаючи попередні надбудови. От у цьому я вбачаю найбільшу небезпеку — треба пильнувати!

Підсумок дня наступний: коли розумієш, що треба робити і що відбувається, це дуже-таки приємна штука. При роботі з типовими і добре документованими практиками (фактично, при використанні колективного досвіду інших людей) воно перевершило мої сподівання. Але якщо хочеш натискати кнопку «ЗРОБИТИ ГАРНО», як «vibe-кодери» (я про цей термін дізнався вчора 😂)… Ну, я навіть у своїй ситуації, коли цілком у темі і коли ще не дійшов ні до чого карколомного, вже стикаюся з неприємними дрібними артефактами та мінами сповільненої дії. А що виходить у людини, котра лише озвучує бажання та спостерігає кінцевий результат, а «магії під капотом» не уявляє, я хз. Теоретично, навіть у такий спосіб, тобто просто коригуючи видиму поведінку з перспективи користувача, можна поступово досягати прийнятного результату. Але я не певен, наскільки це є ефективним без спеціальних знань. Треба бути хоча би досвідченим тестувальником…
ukurainajin: (Default)
Через те, що на моїй фірмі триває ажіотаж з використання ШІ в роботі, мені довелося розбиратися з деякими технологіями. Побічно під руку трапився й оцей канал на ютубі…
Чого необізнані люди не знають щодо праці «програмістів» — це те, що їхня праця полягає НЕ в написанні програмного коду. Уявляти «програміста» як того, хто пише код — це так само, як уявляти, що «будівельник» — це це той, хто місить цемент і стукає молотком. Та, власне, сама назва «програміст» стосовно таких людей, як я, у фаховому контексті не використовується бозна-відколи — замість неї отой «software engineer» чи то «інженер-програміст». (Досі існують винятки, коли людина справді лише конвертує розроблену кимось іншим готову модель у фактичний код — тобто відповідає формальному визначенню «програміста» як кодописця, але зараз це вузька ніша.) Словом, можна вражати уяву пересічників гучними заявами про заміну «макак за клавіатурою» вже невдовзі розумними автоматами, але, як і з різнобарвним популізмом, диявол ховатиметься в деталях.
З власного досвіду можу сказати, що переважну частину мого часу займає не колупання програмного коду і навіть не роздуми, як його написати (подекуди й писати нічого не треба), а натомість обміркування того, що має робитися і як усе це має поводитися, та ще потім пошук причин, чому поводиться не так, як хотілося. І на кожному етапі я уявляю, чому я хочу, чого хочу. Так от, ШІ таким не займається через саму свою природу. Звісно, цим може займатися будь-яка метикувата людина, використовуючи ШІ як слухняний інструмент з перетворення задуму на готове рішення. І результат може вражати простотою його досягнення. Але для отримання гарного результату звичайній людині так само треба навчатися того, чого вчаться експерти-інженери. Грубо кажучи, шпалери я можу клеїти як власноруч — життя навчило, так і долучивши в наш час до цієї справи «роботів». Але ніхто, крім живої людини з відповідним досвідом, не попередить, що цей задум від самого початку міг бути невдалим.
Ну, власне, оцей хлопець у видиві й розмірковує про деталі, котрі ховаються за «гучними заявами». Що має підґрунтя, а що насправді не таке, яким уявляється, і яка з усього цього користь.

ukurainajin: (Default)
В обговоренні одного з оглядів отого нетфліксового опудала один коментатор доводив іншим коментаторам, що їхні претензії безглузді, бо перенести на екран такі абстрактні речі, як у завершенні того оповідання, просто неможливо. Я трохи покумекав і запропонував сценарне розв'язання. Тоді той коментатор «з'їхав», що це фігня, бо одна сцена не врятує зіпсуту загалом «екранізацію», а його ж насправді засмучує, що люди нарікають на відсутність окремих деталей, коли викинуто всю суть загалом.
Ну, що не врятує, то він мав рацію, але ж мені йшлося, як справді можна доносити до глядача подібні невізуальні речі.
Власне, в кінці того оповідання Сапковський неочікувано «вбиває» читача розповіддю, яка доля спіткала героїв у майбутньому. Без сліз неможливо. Якщо не знаєте, раджу прочитати: «Трохи жертовности / Trochę poświęcenia». А якщо не хочете спойлерів, то тікайте, бо я зараз переповім, як уявляю собі конвертацію отієї квінтесенції всього оповідання в рухомі картинки.

По-перше, той щімкий авторський абзац треба перетворити на дві сцени: одну на початку фільму, а іншу в кінці. Завершення виглядатиме не зовсім так, як в оповіданні, але передаватиме оцю головну журбу. Ну а все, що відбувається в ході оповідання, треба перетворити на «вставку» між цими сценами. Самі ж сцени мають бути наступні.

На початку показується охоплена хворобою Візіма на заході дня, вогнища там десь, стогін… Закадровий голос може коротко розповісти про вибух епідемії в такому-то році та, уникаючи подробиць, про те, чому тут опинився Любисток (поховати старого друга). Поки наратор каже, бачимо, як Любисток несе чиєсь тіло. Далі він у лісі копає могилу та опускає до неї тіло. Сідає біля багаття, випиває, замислюється (у кадрі його смурне неголене обличчя)…
І тут стається перехід до спогадів без зміни кадру. Скажімо, освітлення змінюється, до Любистка долітає розмова Ґеральта з Шееназ, він озирається — і ми бачимо, що все це вже в іншому місці вдень. Титри пояснюють, що це «4 роки тому, якесь там князівство».
До фінальної сцени повернення відбувається в подібний спосіб. Ґеральт із Ессі йдуть собі до намету, Любисток біля вогнища кидає дослухатися, що вони там роблять, починає бренькати на лютні, замислюється… Аж тут обличчя його смурнішає, вкривається неголеною щетиною, він робить ковток із пляшки, опускає погляд на вже іншу, не свою лютню і встає вже біля геть іншого багаття — того, що було на початку. Далі йде до могили й опускає ту лютню на тіло. Після цього ми бачимо, як поряд із лютнею лягає й амулет із блакитною перлиною. І тепер, коли ми вже все розуміємо, наратор може додати ще драматизму, сказавши оте, що відтоді Ґеральт із Ессі ніколи не бачилися, а вона до самого кінця ніколи не розлучалася зі своєю блакитною перлиною. Затемнення. Перлина відблискує в темряві. Завіса.

Звісно, це була би не розважайка для маленьких підлітків, а доросла драма, якою вона й мала бути згідно з оригіналом.
ukurainajin: (Default)
Окреме пекло має бути для того, хто додумався замість нормальної дати на попередні дні показувати лише день тижня. В усіх видах списків з історією: від месенджерів до звичайних SMS'ок.
У чому взагалі сенс такої «ергономіки»? Кому від цього зручніше, і чому немає опції вимкнути цю «фішечку»? Це от коли баби на лавочці згадують, що сталося напередодні, я ще можу зрозуміти їхню систему орієнтирів: «у понеділок» чи «на Паску». Розумію, коли це нагадування про прийдешні події в органайзері. Але всюди, де ділове листування, системні звіти, де історія, де треба уявляти загальну картину на календарі… «Обчислювати», яке то було число в середу — дратує неймовірно!
ukurainajin: (Default)
Коли на думку спадає, що «Трам підштовхнув Європу до рішучих дій», чомусь одразу згадується «Це лєнін створив Україну».

Хто це

ukurainajin: (Default)
ukurainajin

Липень 2025

Нд Пн Вт Ср Чт Пт Сб
  1234 5
6 7 89101112
13141516171819
2021 2223 24 25 26
2728293031  

Тематичний перегляд