Boku ni mo yoku wakarimasen

Оцей добродій дуже гарно оглядає суть персонажів та розповідних аспектів ув іграх серії «God of War». Не переповідає, а саме аналізує вміст. У нього там ціла низка цікавих есеїв з цієї теми, можна дивитися списком. Але особисто я найбільшу для себе цінність побачив у цьому видиві, де він зачіпає саму природу «глибини» будь-яких історій. От я з «нордицької дилогії» (це GoW 2018 і GoW Ragnarök — а раніші, «грецькі» частини я не грав) нічого нового для себе, мабуть, не навчився. Я лише насолоджувався зрозумілими вже для мене з попереднього досвіду речами і тим, як їх усі втілено. Якщо й довелося щось трохи відрефлексувати, то хіба лише використання персонажів з неєвропейською зовнішністю в північноєвропейському епосі, котре тут виконано напрочуд органічно. Утім оцей есей таки змушує мене про дещо замислитися, про щось навіть особисте.



Схожого «загального» типу в нього й наступний есей, в якому він переосмислює свій раніший погляд на п'яту частину серії, чи то «Раґнарок». Якщо два роки тому ключовим елементом цієї гри він вважав «долю та вибір», то тепер ним стала «журба» (grief).

P.S. Та, і раніше я не висловлював своїх вражень від ігор «нордицької дилогії», бо якось не до того було. Так от, в принципі, їхню красу можна побіжно оцінити навіть за самими лише спойлерами, з котрих складаються всі есеї цього пана. Він навіть приділив окрему увагу чудовій «Валгаллі», про яку чомусь рідко згадують взагалі. «Валгалла» — це окрема пригода в «Раґнароку», котра стає доступною після гри+.

Вчора держсекретар США Марко Рубіо шокував мене демонстративним хрестом на чолі. Я спочатку подумав, що це вже якісь спецефектні знущання над ним, фотожаби, і лише потім придивився та дізнався, що воно таке було і навіщо.
До чого це я… Зараз мені трапилося, як християнський (англіканський) священник тлумачить те, що сталося тиджень тому в «оральному кабінеті» за участи Зеленського. Дотепний підхід до проблеми, не очікував, навіть від священника, хоча й виправдовує мету існування християнських священників. Пане Рубіо, any ideas about this?

Я вже доволі довго сумно жартую, буцім, те, що не вдалося більшовикам, добровільно довершать наші власні російськомовні патріоти. Під час повномасштабки це посилилося в рази — тупо тому, що вибухово посилився сам перехід мовців на українську. А оскільки зараз не XIX століття, і навіть не XX, а доба, коли доступ до численної авдиторії має будь-хто, то й хибні взірці мовлення стирчать звідусюди та поширюються, поширюються… Суть же проблеми в тому, що більшість мовних неофітів, очевидно, зважає лише на словник, а граматичні засади й далі тягне з російської. Усвідомлюють вони це, чи не усвідомлюють — мені невідомо. Добре, коли граматика рідної мови з часом доповнюється, вдосконалюється, відкриваючи нові способи висловлення думки. І геть не добре, коли її витискають чужою.

Спочатку я стикнувся з лихою долею результативного стану. Всі його десь чули, всі його десь бачили, але водночас мало хто пам'ятає про його існування. Та про це я жалівся ще у 2018, а відтоді з'явилося ще багато цікавого… Значно цікавішого, повірте мені!

• Осьо перший момент:
Виявляється, деякі мовці мають проблему з чергуванням «к-ц, г-з, х-с» у місцевому та давальному відмінках. Замість, скажімо, «в Чорнобаївці» вони силяться вимовити «в Чорнобаївкі(и)», підлаштовуючи на ходу «кє» з російської, у котрій таких чергувань нема.
Це взагалі примітивний рівень, адже це сама фонетика, адже це відверто ріже вухо! І часто помітно, що самим мовцям язик ламається, що вони підсвідомо відчувають неприродність… Але я чую таке дедалі частіше і не бачу приводу посміхатися.

• Другий момент:
Халепа з наказовими формами для першої особи множини. У сучасній російській, на відміну від української, вони збігаються з розповідними формами. Власне, вони й у несучасній вже збігалися, але тоді ще додавалося «-тє», котре прої відвалилося в ході осучаснення. І оцю от звичку з розповідними формами замість наказових наші неомовці тягнуть до української.
Замість «ході́мо, скажі́мо, зробі́мо, почні́мо, привіта́ймо…» звідусіль чути «йдемо (ідьом), скажемо (скажем), зро́би́мо (здєлаєм), почнемо (начньом), привітаємо (папрівєцтвуєм)». От лише з «розмовля́ймо» трохи краще — мабуть, через те, що російський відповідник важко утворити без «давайтє» — «давайтє разгаварівать». Але замість «поговорі́мо» знов таки «погово́римо», бо «пагаварім». Підозрюю, що російська практика шкодить не лише відчуттю того, де доречно вживати наказові форми, а й самому вмінню утворювати їх.

• Третій момент знову про місцевий відмінок:
В українській мові прийменник «по» вживається або зі знахідним відмінком, або з місцевим — усе! З місцевим відмінком він стоїть в одному ряду з «в/у», «на», «при» та застарілим «о»: в руках, на руках, при руках, о (двох) руках і — увага! — по руках. Тобто як буде з рештою цих прийменників, так само буде і з «по»*. Але, бач, російський «прєдложний» (прийменниковий) відмінок — це не те саме, що український місцевий. І російські відповідні прийменники поводяться не завжди так, як українські. Якщо відкинути вузьковживаний книжно-канцелярський виняток «по істічєніі/прашествіі/прачьтєніі…», який є каменем спотикання для самих росіян**, то в сучасній російській «по» керує не місцевим відмінком чи то «локативом», а, натомість, давальним. Тому вгадайте, що?! Ага, у нас теж: «по селам» замість «по селах», «по нам/ним» замість «по нас/них»… І це капець, як часто можна зустріти зараз в інтернеті — немов прорвало кілька місяців тому.

Отакі новітні тенденції…

* Деякі поширені слова чоловічого та середнього роду, як «село, горо́д, ліс, місто…», з прийменником «по» мають в однині паралельні формі: «по селу/селі, городу/городі…» Деякі з тих форм навіть мають особливості вживання. Також винятком є вживання з каналами зв'язку: «по телефону/телевізору/модему/інтернету…» Але не в множині! У множині немає винятків.

** У російській «по согласию» та «по согласии» мають таку ж різницю, як наші «за згоди» та «по згоді (після згоди)». Але коли росіяни не є добре освіченими, вони мають проблеми з розрізненням цих форм на користь загальної парадигми з давальним відмінком. І те, що правильно писати «по истечении», а не «по истечению», їм доводиться просто запам'ятовувати.

Доволі цікава розмова з Віталієм Портниковим, точніше цікаве викладення його думок тривалістю понад годину. Відповідей на питання «що робити?» небагато, але має певний заспокійливий ефект. Заспокійливий не в тому сенсі, що нам нема чого хвилюватися — це, скоріше, навпаки, — а в тому, що можна поглянути на життя під іншим, подекуди тверезішим кутом. Добре, що тут він не розпалюється так, як зазвичай стається під кінець його сольних промов, бо їх я через це просто фізично не витримую…

Дотепно, як зараз модно казати, «базує». Місцями іронічно, місцями спостережливо. Якось витягає саму суть і знаходить такі дуже правильні, влучні слова… Цікаво, хто за фаховим напрямком?

Але їх, певно, треба повторювати постійно.

Колись (вже колись), інтернет-книгарня Yakaboo.ua запитувала про мої зауваження. Я їм розписав, що хочу бачити принаймні для свого акаунта ті налаштування мови, які я обрав, а не перемикати з російської щоразу, відкриваючи сайт. Зробили. Може почали нарешті виконувати мовний закон, а може й дослухалися до таких користувачів, як я. Натомість у Харкові я знайшов лише два сайти замовлення суші, де українська мова взагалі хоч би є. Звісно, я замовлятиму й надалі в них і радитиму також їх (будь ласка: Суші-wok). Оцей наш місцевий нігілізм «какая разніца» мене давно дратує.