Boku ni mo yoku wakarimasen

В обговоренні одного з оглядів отого нетфліксового опудала один коментатор доводив іншим коментаторам, що їхні претензії безглузді, бо перенести на екран такі абстрактні речі, як у завершенні того оповідання, просто неможливо. Я трохи покумекав і запропонував сценарне розв'язання. Тоді той коментатор «з'їхав», що це фігня, бо одна сцена не врятує зіпсуту загалом «екранізацію», а його ж насправді засмучує, що люди нарікають на відсутність окремих деталей, коли викинуто всю суть загалом.
Ну, що не врятує, то він мав рацію, але ж мені йшлося, як справді можна доносити до глядача подібні невізуальні речі.
Власне, в кінці того оповідання Сапковський неочікувано «вбиває» читача розповіддю, яка доля спіткала героїв у майбутньому. Без сліз неможливо. Якщо не знаєте, раджу прочитати: «Трохи жертовности / Trochę poświęcenia». А якщо не хочете спойлерів, то тікайте, бо я зараз переповім, як уявляю собі конвертацію отієї квінтесенції всього оповідання в рухомі картинки.

По-перше, той щімкий авторський абзац треба перетворити на дві сцени: одну на початку фільму, а іншу в кінці. Завершення виглядатиме не зовсім так, як в оповіданні, але передаватиме оцю головну журбу. Ну а все, що відбувається в ході оповідання, треба перетворити на «вставку» між цими сценами. Самі ж сцени мають бути наступні.

На початку показується охоплена хворобою Візіма на заході дня, вогнища там десь, стогін… Закадровий голос може коротко розповісти про вибух епідемії в такому-то році та, уникаючи подробиць, про те, чому тут опинився Любисток (поховати старого друга). Поки наратор каже, бачимо, як Любисток несе чиєсь тіло. Далі він у лісі копає могилу та опускає до неї тіло. Сідає біля багаття, випиває, замислюється (у кадрі його смурне неголене обличчя)…
І тут стається перехід до спогадів без зміни кадру. Скажімо, освітлення змінюється, до Любистка долітає розмова Ґеральта з Шееназ, він озирається — і ми бачимо, що все це вже в іншому місці вдень. Титри пояснюють, що це «4 роки тому, якесь там князівство».
До фінальної сцени повернення відбувається в подібний спосіб. Ґеральт із Ессі йдуть собі до намету, Любисток біля вогнища кидає дослухатися, що вони там роблять, починає бренькати на лютні, замислюється… Аж тут обличчя його смурнішає, вкривається неголеною щетиною, він робить ковток із пляшки, опускає погляд на вже іншу, не свою лютню і встає вже біля геть іншого багаття — того, що було на початку. Далі йде до могили й опускає ту лютню на тіло. Після цього ми бачимо, як поряд із лютнею лягає й амулет із блакитною перлиною. І тепер, коли ми вже все розуміємо, наратор може додати ще драматизму, сказавши оте, що відтоді Ґеральт із Ессі ніколи не бачилися, а вона до самого кінця ніколи не розлучалася зі своєю блакитною перлиною. Затемнення. Перлина відблискує в темряві. Завіса.

Звісно, це була би не розважайка для маленьких підлітків, а доросла драма, якою вона й мала бути згідно з оригіналом.

Із закарпатською вони трохи перестаралися, як на мене. Воно, звісно, як фішка прикольне, але без звички та ще й з таким тембром голоса важко розчути деякі слова. Якби повільніше або письмово, проблем не має бути, бо за декілька повторів сенс досягає нарешті мозку. Для національного прокату потрібна таки лайтовіша версія.

На Ютьюбі часто вилазить реклама кіно, де там батьки наймають дівчину, котра потребувала автівки, щоби вона «зробила чоловіком» їхнього сина. Реклама часто починається з «гумористичної» сцени, де вона їде на роликах посеред дороги, автівки позаду їй сигналять, а вона роздратовано відбрехується: «Це мої єдині колеса!» Щойно я нарешті допер, чому ця сцена мене підсвідомо непокоїла. Пішохід, хай і на роликах, заважає рухові автівок на автомобільній дорозі, а замість зійти на узбіччя та пропустити — лається. Не здивуюся, якщо більшості пішоходів це все норм, але… Вона точно має право на керування автівкою з таким розумінням хоч би й здорового глузду (якщо раптом американські правила, з якогось дива, не регламентують цього)? Чи то сценарист у них є таким взірцевим добвойобом пішоходом?

Отакі екранізації нам потрібні! Прикол в тому, що це не екранізація гри — це універсальна казка про людей у декораціях ігрової серії. «Варкрафт», котрий мені дуже сподобався, але був чомусь сприйнятий неоднозначно та не отримав відтоді продовження, був таки про «Варкрафт». А тут це не має значення, і дивитися можна, не знаючи взагалі нічого про ігри (хоча для геймерів тут теж припасено великодки). Якби не назва і не знайомі топоніми, я би не мав гадки про зв'язок із однойменним ігровим всесвітом. Чудово все: простий, але постійно цікавий динамічний сюжет, безперервний дотепний гумор, якісна постановка — помітно, що цим займалися небайдужі кмітливі люди з гарним почуттям смаку. На додачу ще й харизматичні актори та пекельний український переклад. Не скажу, що це рівень перших «Піратів» і що воно стане такою ж класикою фентезійних пригод, але пробудило схожі відчуття.

Цікавий факт: в «Аватарі-2» всі негідники-земляни — це виключно європейці (білі) та одна китайська жіночка. Тут одне з двох: або на Землі майбутнього щось таке сталося з диверситі, або на Землі сьогодення Кемерон завбачливо вжив заходів проти головного болю…

Сьогодні Kharkiv Cinema Club провів показ кінострічки «Я працюю на цвинтарі». Через «погодні умови» минулих місяців міський культурний захід, котрий колись відбувався просто неба на схилі за оперним театром, тепер перебрався до підземного паркінгу. На показі були присутні режисер Олексій Тараненко, а також сценарист і автор однойменної книжки Павло «Паштет» Белянський у супроводі свого військового командира з побратимами. Після перегляду митці відповідали на запитання глядачів.

Як пересічний глядач зауважу, що передбачити розв'язання головних сюжетних ліній було легко — зрештою, «казки для дорослих» рідко обходяться без того, щоби сама вже суть конфлікту натякала, чим усе має скінчиться. Це якщо про «вади».
Все решта мені дуже сподобалося. По-перше, це хороша, зрозуміла побутова драма без надуманих проблем, награної емоційности чи химерних діалогів. Настільки хороша, що навіть не тицяє тебе носом у філософський(і) посил(и), а лише розповідає, причому розповідає жваво, цікаво та з дотепними зауваженнями. По-друге, це хороший чорний гумор, котрий не накладається зверху бентежної дійсности задля сміху, а влучно виринає з неї, щоби посилити драматизм. На руку драматизмові грає також пара «неймовірних» моментів у сюжеті: в одному з них «жарт» виявляється прикрою правдою, в іншому страшна правда обертається на концептуальний «жарт»… Ну й нехай буде по-третє: це розважальна драма, тобто та сама «казка для дорослих», яка залишає глядачеві гепі-енд, а не болісний досвід.
Актори, більшість з яких вже стала відомою в нашому сучасному кіно, усі красунчики. Музичний супровід напрочуд доречний. Цілком доречною є також нецензурована лайка. Вийшло досить «лампово». «Я працюю на цвинтарі» з тієї категорії фільмів, котрі хочеться передивитися заради самого процесу попри вже з'ясовану інтригу. Якби руснява навала не пересрала нам нормальний прокат, я би неодмінно сходив на ще один сеанс.

Перемивання кісток другому сезонові нетфліксового «Відьмака» досі триває. Ніби, що ще можна сказати? Ну, наприклад, можна беземоційно підрахувати, наскільки він відхиляється від першотвору. І зробити наступний висновок: «Це шоу не є адаптацією „Відьмака‟. Це радше цілковито самостійна історія у самостійному всесвіті, до якої з книжок було насмикано у довільний спосіб різних елементів. І проблема не в тому, що шоу вийшло якимсь особливо поганим, а в тому, що воно не дає жодного правдивого уявлення про твір, назву якого використовує без змін». Я от іще згадав, що мені це нагадує цілковито «замотивницькі» совкові екранізації, наприклад «Сталкер» і «Посредник».

…а потім вони дали Йеннефер сокиру, щоби та на спеціально влаштованій церемонії перед очі королів, запрошених в якості глядачів, власноруч відрубала голову полоненому ворогові…

Я сподівався, що коли забути про книжки, то вдасться нормально сприймати історію такою, як її вигадали в нетрях Нетфліксу — просто як щось окреме. Я помилився…

До виконання не маю зауважень — все красиво, майстерно. Деякі сцени справді поставлено гарно. Але сценарій загалом так само вбогий, як і в першому сезоні. Дірки, незрозумілі моменти, дешева драматургія, химерне почуття смаку… І найгірше виходить, коли вони до своїх вигадок намагаються ще якось приладнати шматочки з першотвору, бо тоді помітно, що детальки взято з іншого конструктора. От як фінальна, дуже важлива зустріч Цірі з Ґеральтом у першому сезоні вийшла геть нещирою, так само дивно тут виглядає спілкування відьмака з Трісс. А чому? А тому що серіальний контекст, на відміну від книжкового, ніяк не підводить нас до цього — з книжок взято лише наслідки, а причини не вписалися в новаторське бачення.
Щоправда іноді їм вдається таки винахідливо адаптувати книжкові елементи до свого творіння: замінивши, скажімо, дотепну ситуацію, в якій досвідчені відьмаки не мають зеленого уявлення, як поводитися з дівчинкою-підлітком, значно «дотепнішим» поясненням, що вони, мовляв, просто байдужі до неї бовдури. Я кажу «винахідливо» і майже не іронізую, адже ця маленька зміна задля сюжетної цілісности є справжнім взірцем вишуканости, порівняно з тим, що сталося з лицарем Ейком в першому сезоні…

Отже… Як на мене, сценаристи цього шоу або той, хто ними диригує, безнадійно кончені. І навряд чи варто очікувати від них в подальшому чогось принципово іншого.

UPD: Може й не так безнадійно. П'ята серія показала, що прилаштовувати книжкові елементи до власного контексту в притомний спосіб є цілком посильним завданням. Про глобальний задум говорити зарано, і скільки ще попереду фейспалмів, не знаю. Але в цій серії чи не вперше склався такий розвиток подій, за яким цікаво стежити без постійних матюків… Лише з манюнькими матючками.

Що може бути кращим уранці за похід до кіно на «Минулої ночі у Сохо», м-м-м…
Ті, хто бажає переконатися, що в усьому винні білі чоловіки, а єдиною чуйною чоловічою особиною є сучасний лондонський африканець, отримають таку можливість. Їхні противники отримають нагоду вкотре вказати на «лівацьку пропаганду» в сучасному мистецтві.
Ну а ті, хто нічого подібного на порожньому місці не шукає, отримають незамусолений сюжет з несподіваною розв'язкою, «живих» персонажів, яким справді можна співчувати, та якісну атмосферу трилера зі стильним антуражем. Отже беззаперечно раджу переглянути на великому екрані, якщо встигнете.

А друге несподівано якісне кіно — «Ілюзія контролю» одеської студії Cinema 6K. Теж детективний трилер, проте не на містичній, а на фантастичній основі. Він так само, як і попередній фільм, веде глядача по хибному сліду до геть неочікуваної розв'язки. Гарні маловідомі актори, та й усе решту продумано і втілено гарно. Єдиний жирнючий мінус — знову робочою мовою є російська. І якщо ситуацію зі знімальною групою можна зрозуміти, то виправдань для того, щоби російська була мовою паперів та інтернету в самій стрічці, я не бачу. З українського в ній — вивіски в міських натурних зйомках та оголошення про розшук у поліційному відділі.

Перше: про стрічку Лінча краще забути. Друге: Ребекка Ферґюсон — красуня.

А якщо серйозно, то екранізація Вільнева вражає атмосферністю. Це як після бертонівського «Бетмена» з кловунськими штучками подивитися ноланівського. Не знаю, хто більше відступив від першоджерела, бо досі не читав, але схвалюю сучасний підхід. Щоправда доведеться чекати ще на вихід другої частини, бо тут екранного часу на весь твір явно не вистачало.