Boku ni mo yoku wakarimasen

Оцей добродій дуже гарно оглядає суть персонажів та розповідних аспектів ув іграх серії «God of War». Не переповідає, а саме аналізує вміст. У нього там ціла низка цікавих есеїв з цієї теми, можна дивитися списком. Але особисто я найбільшу для себе цінність побачив у цьому видиві, де він зачіпає саму природу «глибини» будь-яких історій. От я з «нордицької дилогії» (це GoW 2018 і GoW Ragnarök — а раніші, «грецькі» частини я не грав) нічого нового для себе, мабуть, не навчився. Я лише насолоджувався зрозумілими вже для мене з попереднього досвіду речами і тим, як їх усі втілено. Якщо й довелося щось трохи відрефлексувати, то хіба лише використання персонажів з неєвропейською зовнішністю в північноєвропейському епосі, котре тут виконано напрочуд органічно. Утім оцей есей таки змушує мене про дещо замислитися, про щось навіть особисте.



Схожого «загального» типу в нього й наступний есей, в якому він переосмислює свій раніший погляд на п'яту частину серії, чи то «Раґнарок». Якщо два роки тому ключовим елементом цієї гри він вважав «долю та вибір», то тепер ним стала «журба» (grief).

P.S. Та, і раніше я не висловлював своїх вражень від ігор «нордицької дилогії», бо якось не до того було. Так от, в принципі, їхню красу можна побіжно оцінити навіть за самими лише спойлерами, з котрих складаються всі есеї цього пана. Він навіть приділив окрему увагу чудовій «Валгаллі», про яку чомусь рідко згадують взагалі. «Валгалла» — це окрема пригода в «Раґнароку», котра стає доступною після гри+.

Вчора держсекретар США Марко Рубіо шокував мене демонстративним хрестом на чолі. Я спочатку подумав, що це вже якісь спецефектні знущання над ним, фотожаби, і лише потім придивився та дізнався, що воно таке було і навіщо.
До чого це я… Зараз мені трапилося, як християнський (англіканський) священник тлумачить те, що сталося тиджень тому в «оральному кабінеті» за участи Зеленського. Дотепний підхід до проблеми, не очікував, навіть від священника, хоча й виправдовує мету існування християнських священників. Пане Рубіо, any ideas about this?

Я вже досить давно збагнув відмінності між мовою політиків і мовою дипломатів. Якщо політики говорять про своє незалежно від змісту запитання, то дипломати говорять по суті, але так, щоби формально не відповідати за слова. От і в Пристайка можна це побачити. Я навіть здивований, наскільки легко читати між його рядків такому невігласові, як я (спойлер: відверта критика зеленки без жодного, водночас, осудливого слова). У Клімкіна, скажімо, приховані кути відчуваються круглішими і більше таки відхилень у бік політичного стилю мовлення.

Якщо відкласти набік політику чинної грузинської влади та влаштовувані нею спільно з московією провокації, якщо відкласти протести грузинів проти прибуття московитських туристів, то залишаються самі оті «туристи».
Один, оно, в інтерв'ю скаржиться, що службовці в аеропорту ставилися до них, мов до купи лайна… Маю те саме запитання, котре вже озвучувала їхня пропагандонка: «Нащо ви туди пхаєтеся, де вас не люблять?» Але від себе додам інше: «Нащо ви пхаєтеся до країни, котрій ваша країна заподіяла багато лиха? Чому це взагалі спадає вам на думку, навіть якщо ви, акі прості чілавєкі, є непричетними до дій вашої влади?» Це якась цілковита відсутність емпатії. Якісь сучасні людожери, котрі просто не відбивають, що поганого вони чинять і які це тягне наслідки. У головах лише віра в те, що вони «самиє харошиє», і прагнення «справедливо» покарати всіх, хто цьому не вірить.
А для грузинського діда з атрофованим абстрактним мисленням, котрий дивується, до чого тут «прості туристи» до загарбницьких дій їхньої держави, пояснення дуже просте: що московія загарбує, то тим ці туристи й користуються, хай навіть опосередковано. Вони є й зацікавленими в загарбництві, і водночас його знаряддям. Просто це не лишає плямок на їхному сумлінні, і ти, дурний діду, бачиш лише світло в їхніх очах. Та якщо б московитська орда ґвалтувала саме тебе, ті туристи так би само розповідали тобі, як це добре, що ви всі знову разом.

Вже не вперше замислююся, чому мені подобаються твори, котрі не заходять загалу чи отримують купу критики. От слухаю критику і погоджуюся: так, усе ви правильно кажете. Але мені чомусь сподобалося! Казати, що я маю якісь примітивні смаки, можна лише заради жарту, а гайп тим паче не має наді мною влади… І зараз на думку спала перша працездатна гіпотеза, котра погоджує обидва боки. А саме: я не сприймаю вже твори як щось цільне, мені не потрібен обов'язково великий монументальний задум — я можу отримати задоволення від дотепних клаптиків. Цими клаптиками поповнюється і тішиться мій світогляд, а що загалом хотів сказати автор і наскільки вдало він це зробив, мене не надто вже турбує — я і сам умію робити висновки з ідей… Ну це щось на зразок того, що цілковито всраті та варті ненависти закінчення Mass Effect 3 чи Cyberpunk 2077 не заважають фанатам любити ці ігри як такі.

2015–2020:
«Ні вийобуйся, гаварі нармальна!»

2021:
«А шо ета ти ні па украінскі?»

2022:
«Як сказати українською …?»

А я ж у глибокому дитинстві, ще за радянських часів справді підтримав би наратив про адін'язик… якби мені хтось пояснив, що таке «наратив»! Це я просто вкотре намагаюся зрозуміти себе, як я мислив колись давно.

Гадаю, річ у тім, що в тому віці я взагалі не усвідомлював концепцію мов. Нє, траплялися, звісно, тексти, котрих я не розумів, хоча навчився латинських літер десь за два роки після «читати парускі», тобто ще до школи. Але чомусь попри навіть такі красномовні докази я ще довго, до 8-9-річного віку мав переконання, ніби іноземне — це просто написане іншими літерами… Я навіть здогадуюся, чому — тому що типові «німці» в моєму тогочасному інформаційному просторі казали: «ахтун, ахтун, рускі партізан», «японці» — «сікока, сікока», і все решта «іноземщини» було лише натягуванням різних акцентів на російську. Мізерна доза іноземних пісень не могла розколоти цей моноліт уявлень про світ.

Так от, щодо адін'язик… Ну а що я мав думати тоді?! Я однаково розумів і «На добраніч, діти», і «Спакойнай ночі, малиши», і так було завжди, а отже й питання того, що вони різними мовами, ніколи не поставало. Перші усвідомлені підозри про відмінність заворушилися лише з першою українською книжкою, та я досить швидко — майже на ходу — подолав небачений доти правопис і далі вже знов не переймався.
Розумієте… мені тупо ніхто тоді ще не казав, що в нас тут одночасно дві окремі, хоча й споріднені мови! А для мого власного дитячого сприйняття мова «брехунця» чи тьоті Наташи з Черкас нічим принципово не відрізнялася від суржику харківських сільських родичів та моєї «звичайної міської», крім, власне, «смаку» звучання. Проведені в якомусь оточенні два тижні робили тоді мій власний спосіб мовлення подібним до місцевого, причому «повернення до норми» вимагало тих самих двох тижнів — і все це несвідомо, без жодної гадки про фонетику, лексику чи граматику і без навмисного вибору, ЯК розмовляти.

Слухати (російською)

Після предметного обговорення дупи, в яку московська економіка заглиблюється внаслідок міжнародних санкцій, співрозмовники очікувано приходять до питання «навіщо?»
Російський ікзперд дивується: «Я не очень понимаю в этом смысл (в міжнародних санкціях), потому что путін не остановится. Вот путін уморит там миллион… десять миллионов русскіх, и ему будет по барабану…»

Дивуюся разом з російським ікзпердом. А ви як гадаєте, какой в етом смисл? І чи є взагалі якийсь сенс зважати на думку «російського народонасілєніяу», котрий існує в якомусь ізольованому від усього світу відгалуженні реальности і навіть не намагається визнати цей факт та зробити з нього висновки, перекладаючи всю відповідальність у кращому разі на «божевільного путіна»? Ну окей, тоді Україна зі світовою спільнотою всіма доречними засобами воюють проти путіна, тобто проти єдиного, хто має суб'єктність. Ким у цій ситуації є російські ікзперди? Та ніким — якимись примарами з паралельного всесвіту!

‘Our consciousness is the ultimate gift and it's the ultimate curse’

Ну де б я ще почув таку екзистенційну філософію, як не від двох веселих «реакціонерів» на Ютьюбі, котрі взялися реагувати на пісню ‘Hallowed Be Thy Name’ від Iron Maiden. «Реакціонер» — це такий напрямок влогерської діяльности: показувати свою реакцію на щось та висловлювати думку про це на замовлення глядачів. Як це називається «по-научному», я не в курсі.
Отой, що в окулярах (начебто, Джордж), дуже вподобав насамперед слова пісні та почав міркувати про сприйняття смерти. Коли я ті пісні слухав, я не мав такого досвіду з англійською, щоби розуміти на слух. Для мене це й досі становить певну проблему. Та хлопців я розумію і бачу, що ми одне одному не такі вже й марсіяни, як часто здається.

Чесно кажучи, така непоетична назва манґи мене відлякувала. Та заради підтримки нашого видавця, котрий торує шлях для манґи українською мовою — і то різножанрової манґи, — я придбав обидва томи. Так, ця історія складається з двох томів і є манґизацією одноіменної повісті. Два томи — це водночас і мало, і достатньо. Мало — тому що в форматі коміксу там майже нема чого читати, вистачає на годину. А достатньо — тому що можна напружитися і видати отак усе разом, не розтягуючи стислу суть на місяці очікування, як то відбувається з серіалами.

За історією було також знято повнометражні фільм та аніме. Ця повість взагалі, як кажуть, отримала шалену популярність в Японії. Особисто я прохолодно ставлюся до історій з такою темою, бо мені їх вистачило вже в житті, але мушу визнати, що разом з тим автор пропонує годящі та зворушливі ідеї. Зокрема про те, що й очікувана смерть може стати неочікуваною. Вичавити з мене кілька сльозинок йому зрештою вдалося.
Також я сумнівався, чи варто давати щось таке племінникові, але після дослідження гадаю, що 13-14-річній дитині таке вже не зашкодить. Тему подано без тиску та гнітючості, наголос більше на внутрішній зміні персонажів, ніж на самій трагедії. Я бачив набагато приголомшливіші зразки того, що розраховано на підліткову авдиторію, а тут навіть вікового обмеження нема. Аби лише дитині було цікаво занурюватися у романтичні старшокласні взаємини, з яких постають не такі вже прості питання!

Загалом схвалюю до прочитання. Можливо, для зрілої людини тут нового небагато, утім є, про що поміркувати і про що поплакати. Тицяйте на малюнок, або ось тут (т.1) і тут (т.2), та дивіться на сайті видавця.