ukurainajin: (Default)
У статті «First Russian mobile phone» читаємо:

«This is the photo of the first Soviet cellular phone. The development of such devices has started in 1958 as a cooperative project by the group of the Soviet scientists from different cities. <…> The first devices were started in production in 1963, and till 1970 more than 30 Soviet cities were covered with this elite mobile phone network. As far as the author knows, in USA there was also such kind of mobile telephone system but it started a bit later – at 1969. The system had even some modern day features as “conference-call”.»
(Це фото першого радянського стільникового телефону. Розробка таких пристроїв почалася у 1958 як спільний проект групи радянських науковців з різних міст. <…> Перші пристрої було запущено у виробництво в 1963, а до 1970 більше ніж 30 радянських міст було забезпечено цією елітною телефонною мережею. Наскільки автору відомо, у США також існував подібний вид мобільних телефонних систем, але це почалося трохи пізніше — у 1969. Система мала навіть деякі сучасні функції, як то «конференц-зв'язок».)


Звучить скрєпно, чи не правда? Та, на щастя, автори у тій самій статті, дотримуються об'єктивності:

«It was a fully functional mobile phone that was placed in the car of the Soviet elite. <…> And there was a hierarchy in using this system. People who hold higher Communist positions could throw of the line the lower posts when they needed to talk urgently but all the lines were busy. Some could call only local numbers and more advanced Communists could call worldwide. <…> The Soviet authorities even didn’t think about providing the service to common people. The mobile phone could give another level of freedom to its owner, and it was not what they expected from the citizens.»
(Це був повнофункціональний мобільний телефон, що його встановлювали на автівках радянської еліти. <…> І у користуванні цією системою існувала ієрархія. Люди, що обіймали вищі посади, могли викинути з лінії нижчих посадовців, коли треба було терміново поговорити, а всі лінії були зайняті. Дехто міг телефонувати лише на місцеві номери, а комуністи вищого щаблю могли дзвонити по всьому світу. <…> Радянська влада навіть не думала про впровадження цієї послуги для звичайних людей. Мобільний телефон надавав інший рівень свободи своєму власнику, а це від громадян не потребувалося.)


І від себе ще додам, що коли у капіталістичних країнах вже використовувалися приватні мобільні телефони компактного зразку, в СРСР заради міжміського дзвінка треба було стояти годинами у черзі на пункті зв'язку і замовляти виклик заздалегідь. Замовити міжміський зі своєї домівки було реально лише у фільмі з Барбарою Брильською, тобто не будь-де і не будь-коли, якщо це не столиця. Навіть на отримання власного, не від установи, домашнього телефона треба було чекати роками.
ukurainajin: (Default)
12 godina, або знову про письменника Кучму

„Якби росіяни добре розуміли страхи своїх сусідів, то це допомогло б покращити політичний клімат у нашій частині світу. Наші побоювання за саме своє національне існування пояснили б росіянам багато чого, зокрема наполегливе бажання ряду посткомуністичних країн потрапити під крило НАТО (і Україна уже офіційно цього прагне). Ця підозрілість не навіки. Чим більше людяності, терпіння, розуміння і навіть м’якості до того, що на її думку, є помилковим, виявить Росія, тим швидше ця підозрілість пройде, тим швидше затихнуть також і екзальтовані антиросійські настрої. Таку політику сьогодні проводить Путін.‟
(Л. Д. Кучма «Україна — не Росія», 2003)

Нещодавно блогер tipa-bandera, ілюструючи проблему імперського світосприймання, взявся цитувати оцю книженцію нашого другого президента, яка була з якихось причин видана у Москві. У свою чергу, коли я читав цю книгу, то помітив собі, що Леонід Данилович, чи хто там у нього у співавторстві, попри непоганий розбір давньої і тогочасної ситуації до ролі віщунки не дуже здатний. Здається, книга була написана і надрукована десь напередодні конфлікту на Тузлі...

Рік по тому Кучмі довелося вирішувати, що йому робити з надлишком помаранчевого кольору. І ще у тому ж 2004-му інтернетом розійшлася кумедна Flash-анімація. Але ж вистачало от колись лагідного кепкування, аби звучало гостро! Я порахував на пальцях — минуло дванадцять років. Осьо такий був мультик:

ukurainajin: (Default)
О памятниках, гей-клубах и десоветизации. Харків

Поступила новость. «В Харькове в ночь на субботу снесли памятники советскому государственному деятелю Серго Орджоникидзе (возле тракторного завода), русскому революционеру, участнику гражданской войны Николаю Рудневу (на одноименной площади) и председателю ВЦИК Якову Свердлову (ул.Полтавский шлях).
Как передает корреспондент агентства "Интерфакс-Украина", в интернет выложено видео демонтажа с подписью "Громада Харькова привела в действие закон об осуждении коммунистического режима. В течение нескольких часов активисты помогли приземлиться сразу трем представителям тоталитарного прошлого: Серго Орджоникидзе, Николаю Рудневу и Якову Свердлову".»

Не знаю, кто эти люди, что развлекаются свержением истуканов, оставляя изуродованные постаменты. Мне такой подход не нравится, и я считаю его вандализмом, хотя на сами объекты их действий мне наплевать. Другое дело, что каждый снос чего-то привычного стимулирует интерес к его истории. Мэр Харькова Кернес, к слову, тоже немного повоевал с советскими памятниками в последние годы, но там были коммерческие соображения, как мне кажется...
Так вот, о истории. Я выяснил, что нынешняя пл. Руднева, где при свете фонарей и, судя по всему, на глазах у милиции повалили его памятник, 228 лет назад или около того была названа Михайловской, как одноимённая церковь. Через 99 лет площадь переименовали в честь «белого генерала» Скобелева, который нацгерой для болгар и присутствует у Акунина в «Турецком гамбите». Не понял только, какое отношение к Скобелеву имеет Харьков, но списываю это на патриотические настроения того времени. А юный (неполных 24 на момент смерти), но целый командир полка Николай Руднев участвовал в большевистском отжиме Харькова у Центральной Рады. Это было так восхитительно, что в 1919-м его останки перевезли в Харьков из Волгограда, закопали на этой площади и переименовали её в честь него же. Выходит, что память об освободителе Болгарии от турок заменили памятью об освободителе Харькова от Киева...
Пишут, что до того как церковь взорвали, а рельеф выровняли и закатали в асфальт, это было популярным местом гуляний для всей округи. На моей же памяти площадь Руднева в Харькове ассоциировалась только с находящимся на ней ДК Строителей, где в советское время случались какие-то культурные мероприятия, а в минувшее десятилетие — с гей-клубом, который в здании этого ДК располагался. Ранее упомянутый мэр Кернес в конце концов выдавил гей-клуб с насиженного места, ибо негоже так с храмом культуры.
Сейчас вот Рада приняла закон, по которому необходимо избавиться от «совковой символики» в том числе и в названиях. В связи с этим мне интересно, чем станет пл. Руднева в обозримом будущем, учитывая что Михайловской церкви и базара там давно нет, царских генералов мы не любим за имперскость и даже ДК уже не строителей. Явно придется выдумывать что-то новое. А также интересно, откопают ли останки Руднева ночные повалители памятников или же с тем, что не мозолит им глаза, предоставят разбираться городским властям?
ukurainajin: (Default)
Неожиданно. Хотя, конечно, Рим ничего не сломал, а только подтвердил древнее происхождение современного герба Украины, и мозаики эти не столь стары, но всё равно интересно.
UPD: Добавлю, что нас туда, к сожалению, не пустили. Я долго пытался объяснить охране, какое отношение их культурная ценность имеет ко мне и моей стране, но ответ был неизменный: «Туда только на исповедь». А мне как раз что-то не хотелось исповедоваться, да ещё у католика на итальянском. Увидел только с другой стороны зала краешек «Ольги».

Originally posted by [livejournal.com profile] sergeyivlev at Что будем делать с Римом? Читать текст )

Хто це

ukurainajin: (Default)
ukurainajin

October 2017

S M T W T F S
12 3 4 5 67
8 91011 12 1314
15 16 1718 19 2021
22232425262728
293031