Boku ni mo yoku wakarimasen

Однією з ключових тем цієї гри є боротьба проти рабства. Причому рабство тут не просте, а за магічною ознакою. Користувачі магії тут діляться на: звичайних людей, котрі для магічних ефектів застосовують дефіцитні кристали-провідники «етеру» (Aether); «носіїв» (Bearer), котрі є живими трансформаторами етеру; і лише кількох «домінантів» (Dominant), котрі є носіями Ейконів (Eikon) чи то втілених маніфестацій етеру (по-простому їх можна назвати богами). Так от, на відміну від домінантів, котрі з'являються лише в лініях правлячих родів і, відповідно, є уособленням їхньої влади та головною військовою одиницею держави, звичайні носії в цьому світоустрої є рабами, що належать державі або заможним власникам.

Як до цього дійшло, можна дізнатися в ході виконання додаткових завдань. Фактично, свого часу носії занадто піднеслися над звичайними людьми, що викликало розкол суспільства та велику війну. Носії зазнали в ній поразки, а подальша реакція почала закручувати гайки щодо їхніх прав, і дозакручувалася до того, що суспільство взагалі припинило вважати їх людьми. Це була цілеспрямована політика з метою не дати носіям будь-коли знову підняти голову. Їхні здібності було оголошено вродженим гріхом. Їх почали таврувати, звідки й презирлива народна назва «таврований» (Branded). Родина, в якій з'являлася дитина з такими здібностями, мусила зріктися її на користь держави, і часто робила це цілком охоче — настільки вже в суспільстві вкорінилося упередження. Самим «таврованим» міцно вбивалося в голову, що вони є просто річчю, адже єдиним їхнім призначенням у цьому світі було використовувати магічну силу на потреби хазяїна, аж доки їхнє фізичне тіло не вичерпає ресурс міцности і не піддасться кам'яній хворобі. Згодом усі вже забули, як воно було в минулому, і вважали, що такі суспільні відносини існували завжди. Що завжди носії були лише безвольним господарчим інструментом та гарматним м'ясом у війську.

А тепер, коли з політінформацією все, хочу розповісти про два приклади того, як по-різному автори граються із цим. Обидва квести відбуваються в тій самій локації.
• Квест перший. Заможний торговець радіє появі таврованого ув особі нашого героя. Він гадає, що тебе прислано з партії нещодавно придбаних рабів — але це я забігаю наперед. Так от, він каже, буцім, на його сина напали чудовиська — хутчіш, біжи рятуй! Ти погоджуєшся, бо як не врятувати дитину. Біжиш, бачиш хлопчика, бачиш трупи кількох таврованих, бачиш небезпечну тварину, вбиваєш тварину. А хлопчик топає гнівно ніжкою: «Як ти посмів не здохнути! Ти мав здохнути!» І його тато лютує: «Я тебе купив задля розваги! Як ти смієш псувати моєму синочкові розвагу!» Те, що ти занадто зухвалий як для чиєїсь власности, у його бошку не вкладається — тавро визначає все. Його навіть не бентежить, що перед ним добре озброєна людина, котра щойно легко вбила потужну звірюку. Він продовжує карикатурно біситися та озвучувати всі свої думки щодо рабів. Гра не дає нічого зробити з цим, залишається лише піти собі… Але щойно ти відходиш, за спиною чуєш дикі верески спочатку торговця, а потім і його синочка. Нова, куплена задля розваги і ще небезпечніша тварюка вийшла чомусь з-під контролю…
• Квест другий. Зустрічаєш маленьку дівчинку, котра загубила свою хатню улюбленку. Від дівчинки ти чуєш лише ім'я (хай буде Біляночка, бо не пам'ятаю), а з опису зовнішности маєш лише те, що вона білосніжна та приємна на дотик. Ідеш у поле шукати щось із таким описом. Люди в полі кажуть, що так, знають про неї, пошукай, може, за млином — десь там бачили. За млином натрапляєш на скам'яніле тіло світловолосої дівчини-носійки. Тут підходить і сама дівчинка: «Біляночко, вставай! Чого ти мене не слухаєшся?! А, ти померла? Мабуть, я занадто часто змушувала тебе робити магію. З наступною буду обережнішою». Ситуацію дитина не відбиває: «так усі ж знають, що носії не мають душі!» Я гадав, що все безнадійно, але сценаристи вирішили здивувати. Ти розповідаєш дитині, як носіїв відривають від родин, і як вони почуваються. Тоді дівчинка починає нестримно ридати і казати, що ніколи про це не думала. І крізь сльози просить вибачення у померлої…

Для мене такий текст мейкс більший, як то кажуть англійці, сенс, ніж той, що російською. Я ще з дитинства в текстах різних «русских» пісень відчував якісь аномалії, якусь неузгодженість, недоречність. Інколи потім виявлялося, що недарма відчував. Та й мелодійний розвиток, якщо подумати, характерний.
Цікаво, що сказав би на це батько, котрий оцю пісню особливо полюбляв?… Кода тут взагалі вогонь, до мурах! Ну, Маляревський дуже талановитий хлопець — це одразу було ясно.

І наостанок ще одна хітова пісня з Цвинтаря. Повчальна історія про пошуки сенсу не там, де треба.

Як на мене, дуже гарний, цитувальноспроможний переклад. Не буквально, але близько до суті оригіналу.
Дівчина спереду — Саша Кладбище — учасниця гурту Цвинтар. Фолкулака — це в неї якийсь окремий, здебільшого гумористичний проєкт із двома іншими дівчатами. Я далі ще накидаю всього шикарного.
UPD: На днях почув український переспів «Алілуї» якимсь колективом з оркестром. Що вони там зробили: взяли відому мелодію, але текст у них на повному серйозі про шлях Христа та віру в нього. Вочевидь, самого слова «алілуя» їм вистачало, щоби спрямувати політ творчої фантазії в релігійному напрямку. Звісно, то не має нічого спільного з оригінальною піснею.

Так чи сяк цей проєкт досі тримається :) Темпи виробництва не вражають, це лише шоста серія від прем'єри минулого листопаду, тобто в середньому по два місяці на серію, але ж джерелом фінансування є донати.

Отакі екранізації нам потрібні! Прикол в тому, що це не екранізація гри — це універсальна казка про людей у декораціях ігрової серії. «Варкрафт», котрий мені дуже сподобався, але був чомусь сприйнятий неоднозначно та не отримав відтоді продовження, був таки про «Варкрафт». А тут це не має значення, і дивитися можна, не знаючи взагалі нічого про ігри (хоча для геймерів тут теж припасено великодки). Якби не назва і не знайомі топоніми, я би не мав гадки про зв'язок із однойменним ігровим всесвітом. Чудово все: простий, але постійно цікавий динамічний сюжет, безперервний дотепний гумор, якісна постановка — помітно, що цим займалися небайдужі кмітливі люди з гарним почуттям смаку. На додачу ще й харизматичні актори та пекельний український переклад. Не скажу, що це рівень перших «Піратів» і що воно стане такою ж класикою фентезійних пригод, але пробудило схожі відчуття.

За посиланкою на зображенні більша картинка з інструкцією. Якщо словами, то запустіть у Ґуґлі пошук за словом «кіт» (будь-якою мовою), а в результатах натисніть кнопку з лапкою :)

Не новий вже «свіжачок» від каналу, про який я колись писав.


( Приблизний зміст: )

Сьогодні Kharkiv Cinema Club провів показ кінострічки «Я працюю на цвинтарі». Через «погодні умови» минулих місяців міський культурний захід, котрий колись відбувався просто неба на схилі за оперним театром, тепер перебрався до підземного паркінгу. На показі були присутні режисер Олексій Тараненко, а також сценарист і автор однойменної книжки Павло «Паштет» Белянський у супроводі свого військового командира з побратимами. Після перегляду митці відповідали на запитання глядачів.

Як пересічний глядач зауважу, що передбачити розв'язання головних сюжетних ліній було легко — зрештою, «казки для дорослих» рідко обходяться без того, щоби сама вже суть конфлікту натякала, чим усе має скінчиться. Це якщо про «вади».
Все решта мені дуже сподобалося. По-перше, це хороша, зрозуміла побутова драма без надуманих проблем, награної емоційности чи химерних діалогів. Настільки хороша, що навіть не тицяє тебе носом у філософський(і) посил(и), а лише розповідає, причому розповідає жваво, цікаво та з дотепними зауваженнями. По-друге, це хороший чорний гумор, котрий не накладається зверху бентежної дійсности задля сміху, а влучно виринає з неї, щоби посилити драматизм. На руку драматизмові грає також пара «неймовірних» моментів у сюжеті: в одному з них «жарт» виявляється прикрою правдою, в іншому страшна правда обертається на концептуальний «жарт»… Ну й нехай буде по-третє: це розважальна драма, тобто та сама «казка для дорослих», яка залишає глядачеві гепі-енд, а не болісний досвід.
Актори, більшість з яких вже стала відомою в нашому сучасному кіно, усі красунчики. Музичний супровід напрочуд доречний. Цілком доречною є також нецензурована лайка. Вийшло досить «лампово». «Я працюю на цвинтарі» з тієї категорії фільмів, котрі хочеться передивитися заради самого процесу попри вже з'ясовану інтригу. Якби руснява навала не пересрала нам нормальний прокат, я би неодмінно сходив на ще один сеанс.