Boku ni mo yoku wakarimasen

Найбільше вразило те, що нахабство сягнуло вже такого рівня, коли у відповідь на зауваження з боку тих, від кого ти критично залежиш, ти першим ділом самовпевнено сциш їм ув обличчя: «ви просто не розумієте!» Знаєш, що не правий, і знаєш, що вони теж не могли цього не помітити, але пробуєш виставити їх ідіотами.
І це ж не вперше! Подібні прояви безсоромности були й раніше — я точно пам'ятаю, як вони мене лютили, хоч і не пригадую самих обставин. Проте вимушена безкарність дозволила дедалі нахабнішати. Феноменальна відсутність інстинкту самозбереження! Хоча… за такого формату правління, коли маєш публічну голову, котра в разі потреби одна за все відповідатиме, воно, може, й не дивно…

По п'ять найпродаваніших синглів щороку з 1964 до 2024 (60 років?) Чергове нагадування, скільки всього буцімто популярного я ніколи навіть не чув. Простіше буде позначити, котрі чув хоч би в якомусь вигляді (перелік у кінці).



( Перелік чутого: )

Я собі давно прицілююся купити його книжку про Україну 2020-го року. А торік вийшла ще й про життя в Києві під час війни. Він слушно каже, що ті книжки написано для японців, котрі взагалі не в темі, на відміну від нас, і тому скептично дивиться на їхнє видання в Україні. Але й Ковжун має рацію, що нам цікаво побачити їхніми очима — от і мені саме з цієї причини цікаво.

Оцей добродій дуже гарно оглядає суть персонажів та розповідних аспектів ув іграх серії «God of War». Не переповідає, а саме аналізує вміст. У нього там ціла низка цікавих есеїв з цієї теми, можна дивитися списком. Але особисто я найбільшу для себе цінність побачив у цьому видиві, де він зачіпає саму природу «глибини» будь-яких історій. От я з «нордицької дилогії» (це GoW 2018 і GoW Ragnarök — а раніші, «грецькі» частини я не грав) нічого нового для себе, мабуть, не навчився. Я лише насолоджувався зрозумілими вже для мене з попереднього досвіду речами і тим, як їх усі втілено. Якщо й довелося щось трохи відрефлексувати, то хіба лише використання персонажів з неєвропейською зовнішністю в північноєвропейському епосі, котре тут виконано напрочуд органічно. Утім оцей есей таки змушує мене про дещо замислитися, про щось навіть особисте.



Схожого «загального» типу в нього й наступний есей, в якому він переосмислює свій раніший погляд на п'яту частину серії, чи то «Раґнарок». Якщо два роки тому ключовим елементом цієї гри він вважав «долю та вибір», то тепер ним стала «журба» (grief).

P.S. Та, і раніше я не висловлював своїх вражень від ігор «нордицької дилогії», бо якось не до того було. Так от, в принципі, їхню красу можна побіжно оцінити навіть за самими лише спойлерами, з котрих складаються всі есеї цього пана. Він навіть приділив окрему увагу чудовій «Валгаллі», про яку чомусь рідко згадують взагалі. «Валгалла» — це окрема пригода в «Раґнароку», котра стає доступною після гри+.

Через те, що на моїй фірмі триває ажіотаж з використання ШІ в роботі, мені довелося розбиратися з деякими технологіями. Побічно під руку трапився й оцей канал на ютубі…
Чого необізнані люди не знають щодо праці «програмістів» — це те, що їхня праця полягає НЕ в написанні програмного коду. Уявляти «програміста» як того, хто пише код — це так само, як уявляти, що «будівельник» — це це той, хто місить цемент і стукає молотком. Та, власне, сама назва «програміст» стосовно таких людей, як я, у фаховому контексті не використовується бозна-відколи — замість неї отой «software engineer» чи то «інженер-програміст». (Досі існують винятки, коли людина справді лише конвертує розроблену кимось іншим готову модель у фактичний код — тобто відповідає формальному визначенню «програміста» як кодописця, але зараз це вузька ніша.) Словом, можна вражати уяву пересічників гучними заявами про заміну «макак за клавіатурою» вже невдовзі розумними автоматами, але, як і з різнобарвним популізмом, диявол ховатиметься в деталях.
З власного досвіду можу сказати, що переважну частину мого часу займає не колупання програмного коду і навіть не роздуми, як його написати (подекуди й писати нічого не треба), а натомість обміркування того, що має робитися і як усе це має поводитися, та ще потім пошук причин, чому поводиться не так, як хотілося. І на кожному етапі я уявляю, чому я хочу, чого хочу. Так от, ШІ таким не займається через саму свою природу. Звісно, цим може займатися будь-яка метикувата людина, використовуючи ШІ як слухняний інструмент з перетворення задуму на готове рішення. І результат може вражати простотою його досягнення. Але для отримання гарного результату звичайній людині так само треба навчатися того, чого вчаться експерти-інженери. Грубо кажучи, шпалери я можу клеїти як власноруч — життя навчило, так і долучивши в наш час до цієї справи «роботів». Але ніхто, крім живої людини з відповідним досвідом, не попередить, що цей задум від самого початку міг бути невдалим.
Ну, власне, оцей хлопець у видиві й розмірковує про деталі, котрі ховаються за «гучними заявами». Що має підґрунтя, а що насправді не таке, яким уявляється, і яка з усього цього користь.

Катков тут не розповідає нічого втішного для нас, але розповідає з гумором.
А якщо серйозно, розповідає те, на чому, очевидно, знається як «головний редактор військового порталу Defense Express». Щодо цієї теми явно краще слухати його, ніж «економістів» Фурсу та Сича.

Аналітика спеціально для тих, хто не хоче ходити зі стурбованою серйозною пикою.

Я так розумію, що автор каналу говорить британською англійською, тоді як співрозмовник — американською.
Якщо коротко, цей дядько (Ґілмор) вважає, що зупинити хуйла від перемоги над Україною є національним інтересом США. У нього майже все, що він каже, є національним інтересом США, і це зрозуміло.
Власне, він озвучує чітко всі ті тези, з котрими я згоден, тому й заголовок такий. І про Україну, і про Європу, і про протистояння сучасній «вісі зла».

Остап Українець із гумором про поради з чистомовства на прикладі одного «неназваного» мовного гуру.
Чесно кажучи, я й не очікував, що він — тобто той гуру — може морозити навіть таку очевидну, нібито, маячню. Хоча колись і сам був свідком його сумнівної експертности в питаннях писемности, скажімо. Але ж купі довірливих глядачів таке заходить…

Трохи спогадів хлопця з-під окупації на Харківщині — просто, шоб було. Не знаю, коли знято — може, ще з торішнього архіву…