![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ukurainajinА я ж у глибокому дитинстві, ще за радянських часів справді підтримав би наратив про адін'язик… якби мені хтось пояснив, що таке «наратив»! Це я просто вкотре намагаюся зрозуміти себе, як я мислив колись давно.
Гадаю, річ у тім, що в тому віці я взагалі не усвідомлював концепцію мов. Нє, траплялися, звісно, тексти, котрих я не розумів, хоча навчився латинських літер десь за два роки після «читати парускі», тобто ще до школи. Але чомусь попри навіть такі красномовні докази я ще довго, до 8-9-річного віку мав переконання, ніби іноземне — це просто написане іншими літерами… Я навіть здогадуюся, чому — тому що типові «німці» в моєму тогочасному інформаційному просторі казали: «ахтун, ахтун, рускі партізан», «японці» — «сікока, сікока», і все решта «іноземщини» було лише натягуванням різних акцентів на російську. Мізерна доза іноземних пісень не могла розколоти цей моноліт уявлень про світ.
Так от, щодо адін'язик… Ну а що я мав думати тоді?! Я однаково розумів і «На добраніч, діти», і «Спакойнай ночі, малиши», і так було завжди, а отже й питання того, що вони різними мовами, ніколи не поставало. Перші усвідомлені підозри про відмінність заворушилися лише з першою українською книжкою, та я досить швидко — майже на ходу — подолав небачений доти правопис і далі вже знов не переймався.
Розумієте… мені тупо ніхто тоді ще не казав, що в нас тут одночасно дві окремі, хоча й споріднені мови! А для мого власного дитячого сприйняття мова «брехунця» чи тьоті Наташи з Черкас нічим принципово не відрізнялася від суржику харківських сільських родичів та моєї «звичайної міської», крім, власне, «смаку» звучання. Проведені в якомусь оточенні два тижні робили тоді мій власний спосіб мовлення подібним до місцевого, причому «повернення до норми» вимагало тих самих двох тижнів — і все це несвідомо, без жодної гадки про фонетику, лексику чи граматику і без навмисного вибору, ЯК розмовляти.
Гадаю, річ у тім, що в тому віці я взагалі не усвідомлював концепцію мов. Нє, траплялися, звісно, тексти, котрих я не розумів, хоча навчився латинських літер десь за два роки після «читати парускі», тобто ще до школи. Але чомусь попри навіть такі красномовні докази я ще довго, до 8-9-річного віку мав переконання, ніби іноземне — це просто написане іншими літерами… Я навіть здогадуюся, чому — тому що типові «німці» в моєму тогочасному інформаційному просторі казали: «ахтун, ахтун, рускі партізан», «японці» — «сікока, сікока», і все решта «іноземщини» було лише натягуванням різних акцентів на російську. Мізерна доза іноземних пісень не могла розколоти цей моноліт уявлень про світ.
Так от, щодо адін'язик… Ну а що я мав думати тоді?! Я однаково розумів і «На добраніч, діти», і «Спакойнай ночі, малиши», і так було завжди, а отже й питання того, що вони різними мовами, ніколи не поставало. Перші усвідомлені підозри про відмінність заворушилися лише з першою українською книжкою, та я досить швидко — майже на ходу — подолав небачений доти правопис і далі вже знов не переймався.
Розумієте… мені тупо ніхто тоді ще не казав, що в нас тут одночасно дві окремі, хоча й споріднені мови! А для мого власного дитячого сприйняття мова «брехунця» чи тьоті Наташи з Черкас нічим принципово не відрізнялася від суржику харківських сільських родичів та моєї «звичайної міської», крім, власне, «смаку» звучання. Проведені в якомусь оточенні два тижні робили тоді мій власний спосіб мовлення подібним до місцевого, причому «повернення до норми» вимагало тих самих двох тижнів — і все це несвідомо, без жодної гадки про фонетику, лексику чи граматику і без навмисного вибору, ЯК розмовляти.