Boku ni mo yoku wakarimasen

Коли я зараз чую західних спікерів, котрі тривожаться, що якісь там світові демократичні цінності під загрозою… дуже гостро починаю відчувати, що світ уже не врятувати. Що можливість відповзти від краю вже втрачено. І великої війни вже ніяк не уникнути.
Звідки таке відчуття? Через інтуїцію щодо «законів природи». Коли чую, що хтось ЛИШЕ ЗАРАЗ «прозріває», то нічого кращого ця інтуїція мені не пропонує. Те, що ми бачимо зараз — це вже ніяка не «загроза». «Загроза» була в 2014, коли кацапи, явно всупереч усім «цінностям», віджали Крим і не понесли за це покарання. Отоді треба було бити на сполох, а не удавати сліпоту! А зараз… Зараз ми вже бачимо невідворотні процеси, котрі стало неможливо не помічати.
Отже, хто не встиг за всі ці роки «безтурботної сліпоти» покурити, той сам собі винен — до встановлення в світі нових правил зупинок вже не буде, «скорий поєзд набіраєт ход…» Ну і, як завжди, по рейках розмаже не елітку, а здебільшого пересічних, котрі й гадки, звісно, не мали, що так станеться.

Там напередодні Рубіо заявив, що Президент (тобто Трамп) вже провів 87 днів, докладаючи на вищому рівні зусиль задля припинення цієї війни (війни рашки проти України). І що тепер для них наближається час визначитися, чи можливо взагалі досягти цього (щоби врешті вмити руки та оголосити, що це не їхня війна).
Слова Рубіа, якщо комусь треба: We didn't start it. The United States has been helping Ukraine over the last three years, and we want it to end. But it's not our war. I want everyone to understand that. The reason why I make that point is the President has spent 87 days at the highest level of his government, repeatedly taking efforts to bring this war to an end. We are now reaching a point where we need to decide and determine whether this is even possible or not, which is why we're engaging both sides. <...> If it's not possible, if we're so far apart that this is not going to happen, then I think the President's probably at a point where he's going to say, well, we're done.

Так от, на Ютубі є хлопець Фріоніс, котрий робить коротенькі сатиричні мультики на цю тему. Можу запропонувати йому сюжет для чергового мультика:
По один бік сцени перебуває хуйло і командує обстрілами по Україні. З російського боку летять ракети, біжать солдати з автоматами… Періодично з-за краю висувається усміхнений Віткофф і гучно цілує хуйла в сраку. Усе це відбувається на тлі, як наче на великому екрані. А на передньому плані, по інший бік Рубіо б'ється головою об стіну, у перервах озирається на те, що відбувається, і продовжує битися головою. Потім раптом припиняє, показує на свою гулю на чолі та звертається до глядачів: «Бачите! Ми 87 днів намагалися покласти край цій війні, але навряд чи це взагалі можливо!» І переможно підсумовує: «Це не наша війна!»
Завіса.

P.S. Виявляється, я ніколи до цього не мав потреби додавати теґ «довбойоби». Тому ставлю замість нього найближче, що маю — «рукосраки»

Сьогодні провів день за випробуваннями Cursor AI. Сама IDE — це, фактично, копія Visual Code, тому в цьому плані все зручно. Отже, чим займався: перестворював з нуля проєкт, над яким працював до того.

З хорошого: машина допомагає досить швидко виконувати зрозумілі та передбачувані дії, а також допомагає з'ясовувати речі, з котрими я особисто ще не мав досвіду. Це справді шалена економія часу! Ну, доки не почнеш кастомізовувати сторонні бібліотеки чи фіксити загадкові косяки… І порогу входження я взагалі не відчув. Навіть, коли перемикаюся на написання руками, відчуваю вже щось подібне, як злізти з велосипеда та йти власними ніжками. :)

З приколів: воно водночас і понад міру «розумне», і «склеротичне».
Спочатку воно, на мої скромні запити, намагалося домислювати та будувати одразу все, що лише можна, і показувати практичне застосування усього доданого. Доки я не сказав, що, агов, не треба рішати за мене, що ми тут будуємо!
А щодо «склеротичности», по ходу діла з'ясувалося, що воно без якихось зрозумілих причин може спокійно видаляти з коду функціонал, доданий раніше мною або й ним самим. От просиш змінити щось одне, а воно, компонуючи нове рішення, може побічно похерити щось, не пов'язане напряму, і навіть не помітити цього. Гадаю, воно не зважає на весь контекст і при змінах іноді, суто технічно, йде від «чистого аркуша», змітаючи попередні надбудови. От у цьому я вбачаю найбільшу небезпеку — треба пильнувати!

Підсумок дня наступний: коли розумієш, що треба робити і що відбувається, це дуже-таки приємна штука. При роботі з типовими і добре документованими практиками (фактично, при використанні колективного досвіду інших людей) воно перевершило мої сподівання. Але якщо хочеш натискати кнопку «ЗРОБИТИ ГАРНО», як «vibe-кодери» (я про цей термін дізнався вчора 😂)… Ну, я навіть у своїй ситуації, коли цілком у темі і коли ще не дійшов ні до чого карколомного, вже стикаюся з неприємними дрібними артефактами та мінами сповільненої дії. А що виходить у людини, котра лише озвучує бажання та спостерігає кінцевий результат, а «магії під капотом» не уявляє, я хз. Теоретично, навіть у такий спосіб, тобто просто коригуючи видиму поведінку з перспективи користувача, можна поступово досягати прийнятного результату. Але я не певен, наскільки це є ефективним без спеціальних знань. Треба бути хоча би досвідченим тестувальником…

В обговоренні одного з оглядів отого нетфліксового опудала один коментатор доводив іншим коментаторам, що їхні претензії безглузді, бо перенести на екран такі абстрактні речі, як у завершенні того оповідання, просто неможливо. Я трохи покумекав і запропонував сценарне розв'язання. Тоді той коментатор «з'їхав», що це фігня, бо одна сцена не врятує зіпсуту загалом «екранізацію», а його ж насправді засмучує, що люди нарікають на відсутність окремих деталей, коли викинуто всю суть загалом.
Ну, що не врятує, то він мав рацію, але ж мені йшлося, як справді можна доносити до глядача подібні невізуальні речі.
Власне, в кінці того оповідання Сапковський неочікувано «вбиває» читача розповіддю, яка доля спіткала героїв у майбутньому. Без сліз неможливо. Якщо не знаєте, раджу прочитати: «Трохи жертовности / Trochę poświęcenia». А якщо не хочете спойлерів, то тікайте, бо я зараз переповім, як уявляю собі конвертацію отієї квінтесенції всього оповідання в рухомі картинки.

По-перше, той щімкий авторський абзац треба перетворити на дві сцени: одну на початку фільму, а іншу в кінці. Завершення виглядатиме не зовсім так, як в оповіданні, але передаватиме оцю головну журбу. Ну а все, що відбувається в ході оповідання, треба перетворити на «вставку» між цими сценами. Самі ж сцени мають бути наступні.

На початку показується охоплена хворобою Візіма на заході дня, вогнища там десь, стогін… Закадровий голос може коротко розповісти про вибух епідемії в такому-то році та, уникаючи подробиць, про те, чому тут опинився Любисток (поховати старого друга). Поки наратор каже, бачимо, як Любисток несе чиєсь тіло. Далі він у лісі копає могилу та опускає до неї тіло. Сідає біля багаття, випиває, замислюється (у кадрі його смурне неголене обличчя)…
І тут стається перехід до спогадів без зміни кадру. Скажімо, освітлення змінюється, до Любистка долітає розмова Ґеральта з Шееназ, він озирається — і ми бачимо, що все це вже в іншому місці вдень. Титри пояснюють, що це «4 роки тому, якесь там князівство».
До фінальної сцени повернення відбувається в подібний спосіб. Ґеральт із Ессі йдуть собі до намету, Любисток біля вогнища кидає дослухатися, що вони там роблять, починає бренькати на лютні, замислюється… Аж тут обличчя його смурнішає, вкривається неголеною щетиною, він робить ковток із пляшки, опускає погляд на вже іншу, не свою лютню і встає вже біля геть іншого багаття — того, що було на початку. Далі йде до могили й опускає ту лютню на тіло. Після цього ми бачимо, як поряд із лютнею лягає й амулет із блакитною перлиною. І тепер, коли ми вже все розуміємо, наратор може додати ще драматизму, сказавши оте, що відтоді Ґеральт із Ессі ніколи не бачилися, а вона до самого кінця ніколи не розлучалася зі своєю блакитною перлиною. Затемнення. Перлина відблискує в темряві. Завіса.

Звісно, це була би не розважайка для маленьких підлітків, а доросла драма, якою вона й мала бути згідно з оригіналом.

Я про нетфліксову анімацію «The Witcher: Sirens of the Deep». По ній уже всі, мабуть, потопталися, тому я просто підсумую. Найстисліше висловив один коментатор: мовляв, «Сирени з глибин, але без глибини».

Якщо хто не в курсі, що це, то це повнометражний мультфільм «за мотивами» оповідання Сапковського «Трохи жертовности». У їхньому проклятому богом серіалі мі́сця для цього оповідання не знайшлося. Але руки, певно, чесалися доїти франшизу, доки вона не сконала остаточно, тому воно й постало як окремий проєкт. І, як з усіма їхніми потугами, вийшло дуже «за мотивами» і дуже не Сапковського.

Якщо вас влаштовує буквальний гібрид діснеївської «Русалоньки» 1989, геройських мультсеріалів з тих самих 80-х та «Аквамена», тоді нарікати нема на що, і можна спокійно подивитися разочок. Якщо хочете «Відьмака», то його там нема (на паркані теж чимало що пишуть).
Рейтинг 16+ — це лише відмазка для моралістів, бо трохи сцен насильства та лайливих слів. Усе решту я би оцінив на 8+. Тобто воно категорично дитяче та пласке. Для дорослої особи там взагалі нічого цікавого: ані багатошарової драми, ані винахідливого конфлікту, ані дотепних жартів — нічого. Для підлітків — хіба що батально-романтичні сцени, але й щодо цього я не певен. За глибиною та новизною воно не дотягує навіть до штампованого шкільного аніме.

Гадаю, немає сенсу розглядати, що вони зробили не так, як у Сапковського, бо там геть усе не так і в деталях, і загалом. Сапковський у своєму оповіданні, у притаманній йому манері, використав був лише дрібні натяки на казку Андерсена, щоби розповісти власну іронічну та щімку історію. Кажу прямим текстом: це оповідання було про купу всього, але ВЗА-ГА-ЛІ не про особисту драму підводної мешканки, а тим паче мешканців. Автори з Нетфлікса натомість на повному серйозі переповіли діснеївській варіант тієї казки, розбавивши його деякими формальними елементами з відьмацького оповідання та власними гостросюжетними вигадками дитячого рівня. Навіть говорячого тюленя та відьму-кракена з піснями втулили — це щоби ви розуміли, яке воно за змістом і стилем.

Дехто каже, що заради привернення уваги до франшизи не завадить і таке. Я ж, з одного боку, згодний з цим: до франшизи — так. А з іншого… Ну, прикро, що знову змарновано нагоду показати, в чому цінність «Відьмака» Сапковського. Знову маємо вторинний, навіть як для американського екрану, продукт із логотипом «The Witcher». Ці люди просто не вміють створювати оригінальне, але вперто продовжують вважати першоджерело не більшим за набір аксесуарів для свого рукоділля.

Катков тут не розповідає нічого втішного для нас, але розповідає з гумором.
А якщо серйозно, розповідає те, на чому, очевидно, знається як «головний редактор військового порталу Defense Express». Щодо цієї теми явно краще слухати його, ніж «економістів» Фурсу та Сича.

Першого березня я не втримався від банального риторичного запитання, хто першим назве нарешті вголос чинного американського президента зрадником.
Відтоді минув тиждень, протягом якого політична ситуація, зокрема стосовно України, змінилася драматично.
І тепер офіційно найпершим я, мабуть, вважатиму сенатора Джеффа Мерклі (Jeff Merkley), котрий на слуханнях урядових кандидатів розмірковує над проблемою «якщо плаває, як качка, і крякає, як качка…» Ну, просто він є найпершою офіційною особою, від кого я почув публічне запитання «Чи не є Трамп російським знаряддям?» Там, до речі, цікаво, як на це запитання відповідають «люди Трампа». Один кандидат каже, що Трамп є найкращим переговорником у всьому всесвіті. Інший — що війна не почалася би, якби Трамп став президентом ще тоді. Literally. I'm not joking. Оце правильні кандидати! Знають, що є головним у їхній справі! Любі американці, запам'ятовуйте цих талановитих комсомольців! Бо Трамп собі колись піде, а вони залишаться.

А неофіційно, звісно, можна знайти набагато більше. За минулий тиждень з'явилися, наприклад, отакі нудні довгі тексти, в котрих зібрано докупи всі «тривожні дзвіночки» за весь недовгий термін на посаді. Поодинці це просто «тривожні дзвіночки», а коли отак разом… Тоді вражає, наскільки очевидно, що і крякає, і плаває.

Аналітика спеціально для тих, хто не хоче ходити зі стурбованою серйозною пикою.

Цікаво, хто першим скаже вголос: «Державна зрада»? Поки що всі лише обтічно зауважують якусь незбагненну, на їхній погляд, суперечність між діями та національними інтересами американської держави, зауважують «ставання на бік авторитарних режимів». Але масово. Але поки обтічно, не заглиблюючись у припущення, чому.

Передмова хороша — про застосування літію в медицині. Ну і все решту можна розтягувати на цитати. Такої концентрації любови та натхнення я в Процишина не пам'ятаю з часів «Передозу» або «Протріть піаніну». А тоді був іще 2020-й…