ukurainajin: (Default)
[personal profile] ukurainajin
Це пілотна спроба похизуватися накопиченими знаннями і водночас донести до читача загальне уявлення про одну з іноземних мов. Воно читачеві, можливо, й непотрібне, володіння цією мовою. Але іноді бува корисно для загального, як то кажуть, розвитку чи навіть якогось ужитку мати про щось обґрунтовану думку замість несвідомого суспільного. Наразі буде про японську. Я про неї щось-таки знаю, і вона, з огляду на свою екзотичність, сама просилася на розтин.

Головний міф про японську, що вона заскладна. Насправді все у світі відносне, і це також стосується мов. Тож розгляньмо, що тут складне, а що ні. Я щиро намагатимусь робити це з точки зору виключно україномовної людини.

По-перше, японська не має нічого спільного з китайською, окрім запозичених слів і ієрогліфів. Так, через ці ієрогліфи, які тут називаються канджі (знаки Хань — імператорської династії), недосвідчена людина вважає, що і мови подібні. Це абсолютно хибне уявлення. Канджі — це, як на мене, найскладніша перешкода у вивченні японської. Я про них вже колись розповідав і ще, здається, розповім у рамках цієї теми. Але головне, що ці мови аж ніяк не споріднені. Після цього оголошення можна переходити до особливостей власне японської.

Вимова майже всіх голосних звуків не створює жодних проблем, бо вони дуже подібні до наших. До того ж у японській голосні жодним чином не змінюються і вимовляються завжди чітко, як це притаманне українській. У деяких випадках «і» та «у» проковтуються (редукуються), тобто японці зазвичай промовляють не «сукі», а «скі». Не через сором, а задля економії життєвих сил. Але ось цей самий «у» геть не має відповідника у нашій мові чи у мовах наших сусідів. Хіба що десь у країнах Скандинавії. Як би це пояснити... Це коли хочеш сказати «е», губи розтягуеш, як для «і», та потім кажеш «у». Неодноразово мені це «у» здавалося схожим на наше «и», або турецьке «ı». Приголосні загалом теж подібні до наших, але є ще кілька м'яких шю-дьжюкаючих звуків, яких у нас в літературній мові немає. Натомість вони існують у діалектах, а також у польській мові. Складнощів з ними так само жодних, досить їх лише раз почути. Ну і наостанок приголосний, який безумовно полюбляють всі, хто стикається з ним. Вважається, що це «р». Але японці не розрізняють «р-л», і у них цей звук плаває від чогось на зразок «р» до чогось на зразок «л» в залежності, хто промовляє.

Мовний потік розкладається не на окремі звуки, як у нас, а на так звані мори. Саме вони — найменші цеглинки, з яких у японській мові щось будується. Ось, погляньте на ці відомі приклади: «о-то-та-ке», «на-бу-я-та-ха-та». Відокремлене дефісами — це і є мори. Тут видно, що вони цілком збігаються зі складами. Тому японську абетку називають складовою абеткою. Кожна літера японської абетки передає письмово якусь одну мору, хоча не кожну окрему мору можно записати власною літерою. Мора буває самотнім голосним звуком («а») або поєднанням приголосного з голосним («ка»). З мор такого типу і побудована вся абетка. Якщо не брати до уваги сиротливу літеру-мору «н», то суто приголосні мори народжуються лише у випадках подовження приголосних — «к-кі», «т-та», «м-ме» тощо — і самостійно не існують. Японцям дуже, дуже складно вимовляти наші скупчення приголосних на зразок «шкр» чи «ств», бо їхньою фонетикою таке не передбачене.

Усе це дрібниці і опановується досить швидко, за день чи два. Але є ще два фонетичні явища, які для нас досить екзотичні і потребують дещо більших зусиль.
У японській мові існує така річ, як довжина голосних. Чехів це не здивує, естонців теж. А ось нам доведеться тренувати вухо і деякий час звикати, що коротко вимовлене «о» і удвічі довше за нього «о̄» докорінно змінюють значення слова. Так само, як ненавчені японці не розрізняють «р-л», у нас просто відсутня звичка розрізняти голосні за їхньою довжиною.

Також у випадку з японською доведеться звикати до зовсім іншого розуміння наголосу. У нас наголос силовий і обмежений єдиним складом. Ми сильніше видихаємо повітря, коли промовляємо його. Японців сила голосу мало обходить. Наголос у них, по-перше, десь починається, а потім десь далі скінчується. Навіть десь у іншому слові. Навіть може зсуватися. А по-друге, він музичний. Тобто там, де він починається, голос стає вищим. А потім, відповідно, знижується. Ця тема висвітлюється не дуже добре, у багатьох словниках питання наголосу, на жаль, взагалі оминають. Різні слова, поєднуючись, змінюють спільну картину наголосу, і інколи у підручниках намагаються пояснити, як наголос може поводитися у реченні. Але вичерпної системи правил я не бачив. Частіше за все іноземцям радять промовляти нейтрально, рівним тоном, та з належною практикою ця пересторога стає зайвою.

Гадаю, для початку досить. Далі буде про писемність, граматичні та культурні особливості.

Хто це

ukurainajin: (Default)
ukurainajin

June 2017

S M T W T F S
     123
456789 10
111213 14 151617
181920 21 22 2324
252627282930