Пратчетт українською: «Батько Вепр» / «Поштова лихоманка»

[ukurainajin]

Пратчетт українською: «Батько Вепр» / «Поштова лихоманка»

„ЗАВЖДИ ЗНАЙДЕТЬСЯ ЧАС ДЛЯ ЩЕ ОДНІЄЇ ОСТАННЬОЇ ХВИЛИНИ.‟
Смерть

„І жодне практичне визначення свободи не буде повним без свободи зіткнутися з наслідками своїх дій.‟
Лорд-патрицій Ветінарі

Назву «Батько Вепр» я вважаю стилістично кращою за російського «Санта-Хрякуса» (дуже добре, що в нас відмовилися від мавпування цього, принаймні в книжковому варіанті). Хід думок російських перекладачів є прозорим, але попри обігрування самим автором теми різдвяного діда… книжку свою він назвав чомусь ‘Hogfather’, а це не те саме, як не подивись. Знаючись вже трохи на Пратчетті, до цього «Хрякуса» я ставлюся майже так, як до гротескних ілюстрацій Джоша Кірбі (поєднання яких із будь-якими творами, крім найпершого, абсурдно-сатиричного «Кольору магії», нагадує мені продукт шлункової діяльності, а не візуалізацію книжкового світу) — з тією різницею, що Кірбі хоч би який, а справжній митець…

Менше з тим. Обидві книжки, про які я розповім зараз, мають екранізації. Причому ці екранізації протилежні за суттю. «Hogfather» — це рухлива ілюстрація. З деякими змінами, необхідними для екранної зрозумілості, вона показує те саме, що й у книзі. Важко сказати, чи комфортно дивитися кіно, не читавши, бо я мав враження, наче від розглядання малюнків у книзі. Тобто вам залишається чудова, майстерно втілена зовнішня складова, натомість красу і змістовність слова ви дещо втрачаєте. Зрештою, перевірте самі, а за книгу можна і треба взятися пізніше! Дружині (з моїми підказками про цей усесвіт) кіно сподобалося. А от «Поштову лихоманку (Going Postal)» вважають найкращою екранізацією про Дискосвіт… за мотивами. І тому я НЕ раджу вам дивитися її раніше за книгу! Або принаймні НЕ вважайте їх чимось єдиним! Адже «Поштова лихоманка» виявилася… «харизматичнішою» за майже будь-яку іншу книгу Пратчетта, які я встиг прочитати дотепер. А подивившись кіно, ви отримаєте неймовірно хибне уявлення про характери книжкових персонажів і зміст авторського повідомлення, бо від них там залишилися лише карикатурні тіні. У цьому випадку кіно і книга мають існувати в окремих вимірах — вони задовольняють геть різні смаки!

На побіжний погляд, «Батько Вепр» може нагадати «Жах перед Різдвом (The Nightmare Before Christmas)»: скелетоподібне створіння виконує службові обов'язки Санта-Клауса. Але схожість обмежується лише цим. Головну ідею «Батька Вепра» мені важко не те що висловити, а й намацати. Мабуть… ідеться про Віру. Про те, що таке фізично незрозуміле явище як людська віра змінює реальність. Змінює аж так, що згодом саме існування цієї людської реальності вже залежить від збереження тієї віри. Без цього люди не були би людьми. І це стосується не лише віри в бабаїв, зубних фей чи схід сонця після Вепроночі, а й таких дещо складніших уявлень про нераціональне, як справедливість чи милосердя. Смерть пояснив це так, що без віри у Батька Вепра Сонце справді не зійде вранці — замість цього землю просто освітлюватиме величезна куля розпечених газів… Аж тут з'являється дехто, хто прагне знищити цей стан речей і перетворити Всесвіт на самий лише досконалий рух бездоганних атомів без жодної уяви…
Це друга книжка, у якій ми зустрічаємося зі Сюзен Стогелітською, онукою Смерті. І якщо попередній твір «Душевна музика» залишив мене майже байдужим, то цей вже якось повернувся до тих стандартів «душевности», які були в «Морті» та «Женці». Переклад Анастасії Коник («Чаротворці», «Варта, варта», невдовзі «Ерік») читається легко. Я люблю таку легкість.

А «Поштову лихоманку» перекладав наш давній знайомий Олександр Михельсон, з кого й почалися українські переклади Пратчетта.
«Поштова лихоманка» не входить до чотирьох головних циклів. Її зазвичай відносять до теми «Промислова революція», де Пратчетт обігрує в цікавому світлі явища з відповідної доби розвитку нашої цивілізації, але «Старий Лев» вирішив цей і наступні два твори увінчати окремим заголовком «Мокр фон Губперук». Головний герой — оцей самий Мокр — це особистість, чиї пригоди нагадують водночас і про драйзеровського Френка Каупервуда, і про кмітливих персонажів Дюма. Одним словом, Мокр фон Губперук — це видатний Пройдисвіт. У «Поштовій лихоманці» він повертається до свого справжнього імені після того, як через шахрайство надзвичайно великих розмірів його повісили під псевдонімом Альберта Спенґлера (не в тому сенсі, що повісили під чимось, а тому, що так його тоді звали). Повертається на бажання янгола, яким називає себе правитель Ветінарі (сподіваюся, пояснювати нічого не треба, а якщо й так, то краще почитати). І відтоді, всупереч своєму власному бажанню, наш герой змушений очолити занепалий багато років тому державний Поштамп, де тонни невідправлених листів, вкриті шаром пташиного гуано, промовляють вночі, зводячи з розуму, а попередні керівники всі загинули за незрозумілих обставин. Під час розповіді Мокр з'ясує для самого себе, що чинить добре лише тому, що завжди має змогу припинити це робити, вступить у двобій зі ще більшими та впливовішими шахраями і зустріне дивне, непідвладне його маніпуляціям кохання…
Давно не читав нічого настільки вражаючого, коли йдеться про авантюрну літературу. Я вже сказав, про що воно мені нагадує, а в поєднанні з талантом і казками Пратчетта це наче новий рівень. Чудові глибокі характери всі без винятку, класне обігрування поштово-телеграфної тематики, інтриги та винахідливість, напруження, яке не слабне ні на мить — це приголомшлива розповідь! Дайте ще!