«Як я руйнувала імперію»

[ukurainajin]

Зірка Мезантюк «Як я руйнувала імперію»

„Збереження історичної пам’яті є надважливою справою для кожної сім’ї. Попри націоналістичний пафос, діти повинні розуміти значимість незалежності, цінність свободи слова та самовираження. Адже вони з дитинства мають те, про що їхні батьки боялися навіть і мріяти. Зірка Мензатюк намагається пояснити сучасним підліткам життя в тоталітарній системі не абстрактними поняттями, а через побут, звичайне життя дівчинки з усіма його барвами – новими знайомствами, цікавими подорожами, веселими пригодами, джинсами «варьонками» і малиновими шнурками.‟

На самому початку скажу, що я цитую гарну рецензію на гарну книжку гарного видавництва. Без сумнівів і застережень рекомендую! А тепер, чим ця книжка сподобалася мені.

По-перше, вона дійсно захоплива. Разом з тим це не лише веселі підліткові пригоди. Авторка майстерно розповідає про серйозні речі і чудово обізнана на драматургії. Є місця, як лінія отієї Софронихи, де на тлі жартів можуть навіть сумні сльози навернутися. Мене дуже тішить, що наші автори спроможні створювати такий якісний продукт.

Письменниця послуговується літературною мовою, до якої за сюжетом органічно вписує буковинський діалект, до того ж з поясненнями. Це особисте, але мені таке дуже до душі.

Третій плюс, чому я хочу порадити цю повість широкому загалу, це її людяність. Попри згадку про бандерівців (не варто кепкувати, це досить довго подавалося як страхопуд) тут немає нічого, що може викликати відторгнення у абстрактного „східняка‟. Хіба що він переконаний комуніст та адепт „Найвеличнішої геополітичної катастрофи 20-го століття‟. Всі, мабуть, свідомі того, що різниця у нашій культурі та уподобаннях все ж існує. Втім книга жодним чином не намагається спекулювати на протиставленні і нічого не нав'язує. У ній ідеться лише про живих людей і їхнє прагнення до свободи. Хочете щирої національної виховної літератури? Оце саме вона!

До речі, про національну літературу. Існує небезпідставне переконання, що твори з української національної тематики — це завжди щось трагічне, завжди якась чорнуха й треш. „Як я...‟ — це пісня надії. Легка, невимушена і оптимістична.

Наостанок згадаю пізнавальну складову, про яку вже ішлося у епіграфі. Я вважаю себе щасливим, що мені судилося народитися у ті ж часи, що й героїні повісті. Я не встиг ані просякнутися ненавистю до радянської системи, ані зігнутися під неї. І разом з тим я можу судити про те життя не з казок, а з власних спостережень, тож, відповідно, мати більш-менш об'єктивне уявлення. Пам'ятаю, як руйнувалася довіра до того, що співалося офіційно. Маленькі дрібнички, які впливали на мій світогляд. Виявилося цікавим порівнювати власні спогади з описами у цій книзі. Щось збігається, щось відрізняється від наших місцевих особливостей.

Раджу дітям і батькам, а також всім цікавим читачам.