Boku ni mo yoku wakarimasen

Усе-таки абджад виносить мені мозок і сповільнює вивчення семітських мов, принаймні на початковому етапі. Абджад — це консонантний різновид фонетичної писемності, тобто без голосних… майже без голосних (і від цього ще заплутаніше). Навіть китайські ієрогліфи в японській редакції вже здаються не такими поганими, бо їхня вимова у словах чітко визначається за словником. Проблема в тому, що в разі абджадів треба спочатку знати правильну вимову слів у певних обставинах і лише потім можна повноцінно послуговуватися записом — незвичний підхід для нас, хто навчається з читання написаного. Ну, наприклад, у слові אמא з двох однакових літер одна позначає звук «і», а інша — «а». Так само дієслово רואה без оголосів читається або «рое», або «роа» в залежності від граматичного роду. А чому? — Тому що знати треба, ось чому! Тому що абджад більше нагадує дорожні вказівники для тих, хто в темі, а не карту доріг. Повні алфавіти — це безумовний крок уперед. Хоча, як подумати, сучасний англійський правопис є не меншим — якщо не більшим — гемороєм, з яким ми собі вже звикли якось радити (взагалі скрута з цими підстаркуватими писемностями, що вони тягнуть на собі всі антикварні нашарування)…