![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
ukurainajinПробую трохи відволіктися від трагічних чи гидотних новин, бо дах вже тріщить…
Тому зараз тут будуть міркування на миролюбну тему.
Основу відомого майже всім гітарного соляка з пісні The Final Countdown утворюють повторювані послідовності тривалістю три шістнадцяті. Натомість розмір — 4/4, отже такт має чотири сильні долі, а між долями має міститися по чотири шістнадцяті. І ось через це в тебе як виконавця вмикається певний психологічний опір, адже початок повторюваної послідовности ти зазвичай інтуїтивно сприймаєш як сильну долю. Навчальні видива, котрі показують послідовність уповільнено, ще більше спантеличують, адже там ніхто не приділяє уваги акцентуванню, і ти просто чуєш отакий монотонний ритмічний малюнок: [та та тау та та тау та та тау ...] Через це складається враження, наче ми маємо справу з тріолями:
Червоним я позначив сильну долю. Але справжня партитура не така, і коли ти до неї лізеш зі своїм переконанням про сильну долю на початку повторюваної послідовности, на тебе чекає несподіванка:
З подивом ти з'ясовуєш, що фраза повторюється не чотири — за кількістю сильних долей, — а п'ять (!) разів, та ще й у кінці якась незручна безпритульна нота. У голові закипає через намагання запхати таке фразування в решітку чотирьох ударів. Тобто ти цією головою розумієш, що ось вони, шістнадцять шістнадцятих, але звуковий образ не хоче вимальовуватися. Ще гірше в четвертому такті, де після двох повторів послідовности третє коло раптом перетворюється на цілком звичайну низку шістнадцятих по чотири на кожну сильну долю. Внутрішній метроном на цьому місці геть ламається:
Насправді ж тут використано доволі поширений (наприклад, акустичний перебір у The Unforgiven) прийом, коли повторювана фраза є коротшою за одиницю розміру, внаслідок чого кожна наступна сильна доля зсувається на іншу ноту в цій послідовності. Суб'єктивно, на слух це сприймається немов прискорення або зростання напруги, адже розмір дедалі більше «відстає» від фрази…
Перегрупуймо ноти по чотири шістнадцяті, як показано, власне, у більшості партитур, замість окреслювати межі повторюваної послідовности:
Сильні долі (зеленим) тепер розподілено по-іншому, а червоні хрестики позначають фактичний початок послідовностей і хибні очікування сильної долі. Смисловий акцент припадає на верхівку фрази, тобто на заліговані тридцять-другі, котрі я позначив як «ТАУ», а отже ритмічний малюнок виходить такий: [та та ТАУ та][та ТАУ та та][ТАУ та та ТАУ][та та ТАУ та]. Тепер усе стає на свої місця.
Металюкові, коли він циклічно шкрябає пальцями добре натренований набір механічних рухів, думати про групування нот непотрібно. Проте крутити подумки ритмічний малюнок з акцентуванням не завадить принаймні на етапі навчання, щоби не збиватися з ритму та уявляти, де потрібно «перестрибнути» далі.
Тому зараз тут будуть міркування на миролюбну тему.
Основу відомого майже всім гітарного соляка з пісні The Final Countdown утворюють повторювані послідовності тривалістю три шістнадцяті. Натомість розмір — 4/4, отже такт має чотири сильні долі, а між долями має міститися по чотири шістнадцяті. І ось через це в тебе як виконавця вмикається певний психологічний опір, адже початок повторюваної послідовности ти зазвичай інтуїтивно сприймаєш як сильну долю. Навчальні видива, котрі показують послідовність уповільнено, ще більше спантеличують, адже там ніхто не приділяє уваги акцентуванню, і ти просто чуєш отакий монотонний ритмічний малюнок: [та та тау та та тау та та тау ...] Через це складається враження, наче ми маємо справу з тріолями:
Червоним я позначив сильну долю. Але справжня партитура не така, і коли ти до неї лізеш зі своїм переконанням про сильну долю на початку повторюваної послідовности, на тебе чекає несподіванка:
З подивом ти з'ясовуєш, що фраза повторюється не чотири — за кількістю сильних долей, — а п'ять (!) разів, та ще й у кінці якась незручна безпритульна нота. У голові закипає через намагання запхати таке фразування в решітку чотирьох ударів. Тобто ти цією головою розумієш, що ось вони, шістнадцять шістнадцятих, але звуковий образ не хоче вимальовуватися. Ще гірше в четвертому такті, де після двох повторів послідовности третє коло раптом перетворюється на цілком звичайну низку шістнадцятих по чотири на кожну сильну долю. Внутрішній метроном на цьому місці геть ламається:
Насправді ж тут використано доволі поширений (наприклад, акустичний перебір у The Unforgiven) прийом, коли повторювана фраза є коротшою за одиницю розміру, внаслідок чого кожна наступна сильна доля зсувається на іншу ноту в цій послідовності. Суб'єктивно, на слух це сприймається немов прискорення або зростання напруги, адже розмір дедалі більше «відстає» від фрази…
Перегрупуймо ноти по чотири шістнадцяті, як показано, власне, у більшості партитур, замість окреслювати межі повторюваної послідовности:
Сильні долі (зеленим) тепер розподілено по-іншому, а червоні хрестики позначають фактичний початок послідовностей і хибні очікування сильної долі. Смисловий акцент припадає на верхівку фрази, тобто на заліговані тридцять-другі, котрі я позначив як «ТАУ», а отже ритмічний малюнок виходить такий: [та та ТАУ та][та ТАУ та та][ТАУ та та ТАУ][та та ТАУ та]. Тепер усе стає на свої місця.
Металюкові, коли він циклічно шкрябає пальцями добре натренований набір механічних рухів, думати про групування нот непотрібно. Проте крутити подумки ритмічний малюнок з акцентуванням не завадить принаймні на етапі навчання, щоби не збиватися з ритму та уявляти, де потрібно «перестрибнути» далі.