Поштарі теж плачуть

[ukurainajin]

Вчора додивилися з дружиною кіно за мотивами «Поштової лихоманки» Пратчетта. Коли я тоді казав, що характери персонажів не мають нічого спільного з оригіналом, я ще не уявляв, наскільки. Нехай із суперечливого розумника Мокра зробили комедійного нахабу. Нехай завжди спокійний і ввічливий (і через те жахливий) лорд Ветінарі у виконанні Чарльза Денса перетворився на копію сталевого Тайвіна Ланністера. Нехай навіть шикарного антагоніста Хаббара Злотного (у виконанні славетного Девіда Сушея, aka Пуаро) показано як примітивного злого клоуна… Але що вони зробили з панною Любесерце, це просто жах! З другої половини фільму вона остаточно губить десь свій похмурий блискучий інтелект, стаючи неврівноваженою активісткою, що керується емоціями з бразильських серіалів. Оце той випадок, коли я хотів побачити на екрані «сильну жінку», натомість отримав блюзнірське уявлення про неї. Зайвим буде казати, що всі ці зміни разом обумовлюють і зміни оповіді, яка в першотворі здавалася геніальною, а тут перетворилася на пересічну пригодницьку комедію. Невже сучасному глядачеві смакує лише отаке?…
Просто зацитую одне місце з книги, якого ви не побачите в кіно:
— Так. Я думаю, за кілька секунд ти спробуєш мене вбити. Я хотів би, щоб ти пообіцяла цього не робити.
Вона знизала плечима.
— Це могло би бути цікавим.
— Обіцяєш? — спитав Мокр.
— Добре. Сподіваюся, буде весело, — панна Любесерце збила попіл зі своєї сигарети. — Продовжуй.
Мокр пару разів чимглибше вдихнув, аби заспокоїтися. Ось воно. Кінець. Якщо постійно змінювати те, як люди бачать світь, урешті-решт зміниться те, як ти бачиш себе.
— Я — той, через кого ти втратила роботу в банку. Я підробив ті чеки.
Вираз обличчя панни Любесерце не змінився, тільки дещо звузилися очі. Потім вона видихнула струмінь диму.
— Я ж обіцяла, чи не так? — сказала вона.
— Так. Вибач.
— А пальці я при цьому не схрестила?
— Ні. Я дивився.
— Гм-м-м, — вона замислено роздивлялася тліючий кінчик своєї сигарети. — Гаразд. Розкажи мені все повністю.