Українці в 1786321-му році до нашої ери

[ukurainajin]

Ну як українці… Мандрівники в часі з Києва середини XXIII століття. Якщо вірити авторці, принцип пересування в часі буде відкрито 5-го серпня 2124 в лабораторії Настасії Коваленко, і за двадцять років після цього відбудеться перше переміщення людини. Впродовж наступних ста років дослідницькі експедиції стануть звичною справою, а київський Інститут часу — досить впливовою установою. Оскільки всесвітня наукова спільнота заборонила будь-які подорожі в майбутнє, авторка розповідає нам про нього досить мало, крім того, що люди там активно користуються повітряним транспортом, розвили штучний інтелект до рівня панібратського спілкування з творцями і складають державні іспити так само, як і я в молодості. А, ще там зберіглися професія журналіста, соціальні рухи противників технічного поступу та інша звична для нас пастораль. Ідеться про книжку запорізької письменниці Ганни Левади «Інститут часу. У вирі зниклих світів».

Скажу одразу, що мені не подобається обкладинка. Вона запам'ятовується, але оцей колаж з гарненькою фоткою цілком сучасних закоханих, наче для дамського роману… ну, власне, навіює думки про дамський роман, а не про хронооперу з горами скалічених і вбитих. Декому також може здатися незручним формат, адже замість трьох окремих книжок тут майже тисяча сторінок в одній оправі — товщина фоліанту понад 6 сантиметрів. Не уявляю, скільки пані Левада працювала над цим текстом, а там обіцяють і продовження з іще двох частин… Книга вийшла з видавництва братів Капранових ще минулої весни, проте під маркою «Гамазин», а не «Зелений пес». Складається вона, як я вже казав, з трьох самостійних частин: «Дипломна работа», «Місце, якого не існує» та «Війна богів» — котрі продовжують одна одну, але є доволі різними за змістом.

Принцип дії загадкових явищ ніяк не пояснено, дивовижні технічні засоби витягують на собі дію, неначе в казці, до того ж оповідь насичено багатьма речами, що їх ми вважаємо ненауковими вигадками, тому це скоріше не фантастика, а те, що називають «технофентезі». Водночас картина виглядає доволі реалістичною і цілісною. Щодо якості тексту, «Дипломна робота» кілька разів штрикала мене неправдоподібністю поведінки і надто вже зручними поворотами — не вся, але достатньо, щоби здогадатися про процес накопичення її автором письменницького досвіду. Утім продуманість і вигадливість даються взнаки, і бажання кинути читати не виникає — геть навпаки. А друга і третя частини вже помітно подорослішали в драматургічному сенсі.

Отже, про що це. В першій книзі «Дипломна робота» історик Даша та журналіст Микита — пара студентів-дипломників — через прикрий випадок потрапляють замість розвіданих темних століть у таку шалену далину, про яку ми, не маючи напохваті машини часу, не знаємо майже нічого напевно — себто майже на два мільйони років назад. Побачене там спростовує сучасні наукові уявлення, натомість обігрує репертуар Бібліотеки Заяложених Загадок про різноманітних первісних людей поряд із динозаврами, про шамансько-езотеричні практики та про допотопну технологічно розвинену цивілізацію гомосапієнсів. Допотопну в буквальному сенсі — котра цей самий потоп спричинила, залишивши по собі не лише бульбашки на воді, а й законсервоване сховище ДНК земних видів під статуєю бога-лева та небезпечні для мореплавства зони. Та й сама Даша в цьому турне виявляє у себе незрозумілі психічні здібності. Після всього пережитого жаху студенти дивом повертаються до себе, де на них чекає захист дипломних робіт за фахом і пропозиція працювати в Інституті часу на постійній основі не за фахом.

У другій книзі «Місце, якого не існує» молоді люди їдуть коштом Інституту у відпустку на сафарі до Африки. Комунізм у XXIII столітті так і не стався, тому дозволити собі подібну подорож можуть не всі, але ті, хто може, не надто відрізняються від туристів сьогодення. Ну, принаймні коронавірус вже нікого не турбує. Так от, пересічний похід через ліс до савани перетворюється на суцільний жах. В лісі люди з групи починають безслідно зникати, причому зникають вони також з пам'яті решти туристів і навіть з папірця провідника Девіда. Всі відчувають, що спочатку їх було більше, зберігають якісь спогади про зниклих, але не пам'ятають, про кого саме. А дехто навіть примудряється раз у раз бути і живим, і померлим. Згодом відбуваються дедалі химерніші і страхітливіші речі — такі, що їх лише може побажати людина. Девід починає серйозно розмірковувати, де би влаштуватися після неминучого звільнення з турагенції… Закінчується весь цей напружений містичний трилер не так щоби погано, але те, з чим зіткнулися відпочивальники, виявляється не по зубах тогочасній науці. Тому Даша з Микитою перемагають силою любові та впертості. Девіда, з яким вони подружилися, теж беруть на роботу до Інституту.

Після незабутньої відпустки Микита і Даша беруться до праці. Перш ніж вирушити у свою першу робочу подорож, вони мають пройти піврічний курс навчання молодого хрононавта, із чим їх можна щиро пожаліти. Третю книгу «Війна богів» поділено на дві чіткі частини: оце навчання в стилі «що нас не вбиває, робить нас сильнішими» та, власне, те, про що говорить назва. Обидві частини не дозволяють відірватися ні на мить, і єдиною вадою композиції є те, що суворі випробування першої частини майже ніяк не допомогли героям в жорстокому світі другої, хіба що бігати вони навчилися краще. На завдання Інституту Микита з Дашею повертаються в те саме минуле, але на чверть мільйоноліття пізніше за всесвітній потоп. Цього разу на сцену виходить грецько-єгипетська міфологія. Планету заселяють здичавілі рештки загиблої цивілізації та новоз'явлені племена велетнів. Я не зрозумів, чи то в них там зима, чи якась льодовикова ера, але повсюди холодно і сніжно. А володарюють над усім бог-батько Татенен та менші боги — його власні нащадки та слуги. Авжеж, усі вони, хто не був народжений просто тут, є прибульцями з інших, різних за рівнем розвитку куточків космосу. Та об'єднує їх одна спільна риса — низька моральна відповідальність. Якщо ви чули, ніби міфічні боги були прибацані, то й пані Левада теж про це чула. І якби «атланти» примудрилися не занапастити світ одразу, вони б мали зробити це після появи прибульців. Отже, дослідникам з майбутнього тут можна мати справу лише з Татененом, котрий на сотні мільйонів років є старшим за своїх підлеглих і принаймні не вбиває нікого власноруч. Але можна не означає варто, бо й він помітно прибацаний через свою цілковиту одвічну безкарність — що під час трьохсоттисячолітньої війни з сином Хепрі, що півтора мільйона років по тому, коли вже він приклеївся до Даші в Африці під ім'ям Валерій…

Звісно, я би стільки не писав, якби вважав цей твір чимось негідним. Тему письменниця обрала доволі зручну і плідну. Хто, ніби, зможе довести, що все було не так?! 😉 Тому широкий простір для уяви і численних продовжень. Ну і фантазії ці не висмоктано з пальця, а вдумливо опрацьовано. Я ж кажу, що виглядає досить правдоподібно. Не те щоби «Інститут часу» був якимсь новаторством — клаптики чогось подібного я зустрічав і раніше, а перша книга взагалі нагадує багато про що. Та читати все це в такій живій обробці було надзвичайно цікаво — а це хіба не головне?! Радий також, що соціальні ідеї авторка не проштовхує силоміць, а зосереджується натомість на цікавій розповіді. Хоча й не завадило би трохи більше ясності щодо того, чому протягом шести місяців виснажливого навчання, коли навіть на нічний сон нема часу, наші герої в кадрі постійно їдять самі тістечка з чаєм… 😆 Чи це єдина дірка? Ні! Чи псують такі дірки картину?… Ну, якщо сам краєвид не сподобався, тоді й доколупатися є до чого. А якщо не нудно, то й придивлятися нема коли. Зрештою, як зазвичай…