Здалеку і зблизька. Японська (ч.2)

[ukurainajin]

Здалеку і зблизька. Японська (ч.2)

Минулого разу я спробував описати, які у японців стосунки зі звуковими коливаннями. Тепер розповім, як цей процес можна зафіксувати, коли немає напохваті звукозаписуючого приладу.

Факт перший: японська мова послуговується одночасно двома абетками. Кожна з них у сучасному вигляді має 46 (сорок шість) літер.
Насправді ж обидві абетки передають той самий набір мор. Просто їх винайдено окремо. Ці абетки називаються хіраґана і катакана, а разом вони просто кани. Символи першої мають кучеряві форми — あ、の、す — у той час як символи другої лаконічні й наче рублені — ア、ノ、ス. Недаремно хіраґану ще називають «жіночим письмом», а катакану, начебто, створили суворі монахи. Як ви бачите з цього прикладу, однакові мори виглядають зовсім по-різному, хоча обидві абетки походять зі спрощеного накреслення ієрогліфів.

Щоби почати писати японською, достатньо вивчити лише 46 літер якоїсь з цих кан. Звісно, можна писати ще офіційно визнаною латиницею або чимось екзотичним, на зразок нашої кирилиці, але це буде не дуже по-японськи.
Саму абетку побудовано досить зручно. Є п'ять голосних звуків-мор: «а, і, у, е, о». Вони складають перший рядок абетки, що схожа на таблицю. Інші рядки утворюються поєднанням якогось приголосного з цими голосними: «на, ні, ну, не, но». Плюс є ще такі голосні з реперського репертуару, як «я, ю, йо/ьо» і специфічна мора «н». Аби не вводити в оману, різних літер загалом 48, та у наш час дві з них майже нікому не потрібні. Також окрім цієї нудної впорядкованої системи колись використовувався такий собі віршик.

Чи достатньо 46 літер, щоби записати всі мори, котрі існують у японській? І так, і ні. Для запису всіх мор власними літерами потрібно ще… біля шести десятків додаткових літер. Але японці вирішили, що не варто ускладнювати життя. Європейці, скажімо, можуть собі дозволити мати окремі літери для глухих і дзвінких звуків, хоча іноді теж хитрують, а у випадку з морами це вже занадто. Тому в японській писемності ця різниця показується просто додатковою позначкою: た–だ («та–да») або は–ば–ぱ («ха–ба–па»). А якщо окрім «ку» культурній людині потрібно вміти зобразити ще й «кю», то досить додати до «кі» («ші», «чі», «ні» тощо) маленьку голосну «ю», і всі інші культурні люди зрозуміють твій натяк: きゅ!

Здається, що дві кани просто дублюють одна одну, проте викидати будь-яку з них було шкода, і кожній з них було знайдено власне застосування. Якщо дуже спрощено, то хіраґану використовують на додаток до ієрогліфів або замість них, коли хтось ієрогліфів не знає, а катаканою записують іноземні слова, іноземні імена та особливо важливі «кю».

Ось я і добрався до ієрогліфів, хай як хотілося це оминути. Тут дуже багато всього, що може бути нецікавим широкому загалу, тому про головне.
По-перше, як відрізнити абетку від ієрогліфів? Оце взагалі найменша з проблем японської мови! :) Хіраґану, скажімо, ніяк не сплутаєш. Ось так виглядає слово «сакура» хіраґаною: さくら. А ось відповідний друкований ієрогліф: 桜. Щодо катакани, вона за формою більш подібна до друкованих ієрогліфів, і деякі знаки навіть збігаються, та загалом вона таки є значно простішою: アニメ і 漫画 — два всесвітньо відомі культурні явища «аніме» (катакана) і «манґа» (ієрогліфи).

Самі ж ієрогліфи — це справжній головний біль. Маленькі японці починають вивчати їх, коли мозок ще спроможний легко запам'ятовувати купу нелогічних знань. І вивчають рік за роком, а потім пишаються собою, які вони надрозумні. У пику їм дорослі іноземці вигадують різні методики, що спираються на життєвий досвід з фантазією, і долають цей шлях, кому як щастить.
Гарна новина: офіційно рекомендованих до вивчення ієрогліфів разом трохи понад 2000, це вам не Китай! Погана новина — це все решта, включно з тим, що двох тисяч вистачить лише для того, аби не вважати себе розумово відсталим.

Про славетну японську каліграфію я не скажу нічого крім того, що це буває красиво. Але допомагай Боже хоч би щось розібрати в ній без пляшки саке!

Залишилося ще додати, що японці мають вибір з двох варіантів, як писати текст. Відповідно до історичної китайської традиції, символи у рядках розташовуються вертикально згори вниз, а рядки йдуть справа наліво. Цей стиль застосовується переважно у текстах літературного характеру та в газетах. У наукових творах, у комп'ютері, в інформаційних текстах і написах пишуть на звичний європейський лад, хоча буває по-всякому. Але яким би чином не розташовувалися символи у реченні, пишеться все це суцільним потоком, без проміжків між словами. Як же його читати? — спитаєте ви. По-перше, існує яка-така пунктуація. Де починається наступне речення, можна побачити завдяки, скажімо, крапці після попереднього (。). А дрібніші складники, як то сурядні речення, тема чи ще якісь обставини, можуть іноді виокремлюватися комою (、). По-друге, більшість слів починається з ієрогліфів, після яких ідуть закінчення і службові елементи хіраґаною. Якщо хіраґана змінюється катаканою і навпаки, якщо з'являються цифри, латинські літери та інші аномалії, то це, ясна річ, теж межа між словами. Ну а вже там, де маємо однорідне скупчення ієрогліфів або символів хіраґани, доводиться залізати у шкуру наших давніх предків, тобто вчитися бачити окремі слова і граматичні елементи, як це робили вони, доки не винайшли засобів для поліпшення розбірливості.

Далі буде про те, як, власне, японські думки перетворюються на мову.