Про нових Аддамсів

Якщо забути про повнометражну дилогію 90-х від Баррі Зонненфельда, то Бертонівська «Венздей» для мене — це найкраще, що я бачив про родину Аддамсів, та й несподіване серіальне сонечко цього року. От наскільки кончений у «Нетфлікса» війшов «Відьмак», настільки ж класною вийшла восьмисерійка про незворушну дівчинку. Ми збиралися зупинитися після перегляду чотирьох серій поспіль, але без зайвих слів погодилися, що не можемо відкласти решту на потім, і додивилися все одразу. Це той випадок, коли хочеться більше, ніж є.
Креативу там море, починаючи від гри слів у назвах серій. Та за саме лише Nothing Else Matters на віолончелі можна розцілувати всіх винуватців!…

Натомість зі згаданою вище дилогією серіал стилістично не має майже нічого спільного. Якби я переймався цим — чого я, на щастя, не роблю — то назвав би це жирним мінусом. Головних відмінностей дві.
Перша — це радикально інший Ґомес Аддамс. Такий, як у серіалі, він, можливо, є ближчим до витоків франшизи, але в романтичний образ, втілений Раулем Хулією, я закохувався, чого не можу сказати про карикатурний «еталон».
З другою відмінністю все складніше, бо вона, можливо, суперечить усій франшизі… Спробую пояснити, як я це розумію. У Зонненфельдівській дилогії вся фантастичність, за винятком Річі та, можливо, кузена Воно, межувала з грою уяви. Неправдоподібні моменти траплялися, але там їх можна було списати на художнє перебільшення та на загадковий, по-справжньому містичний збіг обставин. Це й створювало неповторний шарм тієї чорної комедії. А от Бертон перетворив загадковість на буквальність. Мовляв, ось тобі справжні фентезійні створіння, що звично живуть поряд із нами! Ось тобі справжня магія замість дивакуватости! Тобто в цьому сенсі вийшов… ага, черговий Гаррі Поттер, хіба що на трилерному, а не чисто казковому ґрунті. Де в серіалі була ота справжня «класична» атмосфера Аддамсів, то це на самому початку:

Watch on YouTube