та нічого особливого, як приклад... була сусідка старенька, в неї дочка в Челябінську, яка сюди приїжджала регулярно, все бачила, все чула (якщо хотіти бачити та чути), ніякого негативу в неї не було ніколи щодо України та українців. практично теж саме, що в тому ролику - ням-ням - як класно на весіллі десь на заході було. Дуже давно не спілкувалися особисто, але ж коли старенька померла - допомогти ж тре було, то й потім трохи... а чого розмова така була, якийсь негаразди турбували її, чи то хвилювалася, що візи будуть, не пам'ятаю точно, я їй кажу - а нічого що війна в нас? потім якось розповідала як їздила по роботі в Кривий Ріг та поруч в автобусі хлопчина мабуть щойно з шпиталю був, який то біль..., що мені було боляче и соромно, що я тут нічим особливим не допоможу, що не можу бути, де треба і де було бажання бути. її aж підкинуло - "так, падажді, а на чьєй старанє?" тоді вже в мене очі повилазили - як це так? розумна ж людина була, чи я щось продивилася. ось воно й полізло якось так, що війна в нас громадянська, настамнєт й все таке. і очі ховає вниз, боїться чи шо. метелик вуалехвостий... навіщо я їй це, може лише тому, що вона сама мати і вже бабуся, хотіла достукатися до душі, до серця - марно ... Так ось в чому справа - мені дуже б не хотілося, щоб, завдяки надбаному спадку, вона із задоволенням переїхала з сонячного Челябінську в теплу-ситу Україну...тут своєї вати вистачає. можливо я занадто емоційно реагую на все це, але інакше не виходить.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
без теми
Дата: 2018-01-13 19:31 (UTC)була сусідка старенька, в неї дочка в Челябінську, яка сюди приїжджала регулярно, все бачила, все чула (якщо хотіти бачити та чути), ніякого негативу в неї не було ніколи щодо України та українців. практично теж саме, що в тому ролику - ням-ням - як класно на весіллі десь на заході було. Дуже давно не спілкувалися особисто, але ж коли старенька померла - допомогти ж тре було, то й потім трохи... а чого розмова така була, якийсь негаразди турбували її, чи то хвилювалася, що візи будуть, не пам'ятаю точно, я їй кажу - а нічого що війна в нас? потім якось розповідала як їздила по роботі в Кривий Ріг та поруч в автобусі хлопчина мабуть щойно з шпиталю був, який то біль..., що мені було боляче и соромно, що я тут нічим особливим не допоможу, що не можу бути, де треба і де було бажання бути. її aж підкинуло - "так, падажді, а на чьєй старанє?" тоді вже в мене очі повилазили - як це так? розумна ж людина була, чи я щось продивилася. ось воно й полізло якось так, що війна в нас громадянська, настамнєт й все таке. і очі ховає вниз, боїться чи шо. метелик вуалехвостий... навіщо я їй це, може лише тому, що вона сама мати і вже бабуся, хотіла достукатися до душі, до серця - марно ...
Так ось в чому справа - мені дуже б не хотілося, щоб, завдяки надбаному спадку, вона із задоволенням переїхала з сонячного Челябінську в теплу-ситу Україну...тут своєї вати вистачає.
можливо я занадто емоційно реагую на все це, але інакше не виходить.