Казка, начебто, права, та якась вона крива

Такий собі Влодко є автором циклу статей «Ревіталізація мов». Трапився мені оцей уривок (виділення авторське):

«Зауважмо, що німецький Karl-Ferdinands-Universität zu Prag мав європейську славу. Високий "рейтинг" цього закладу вабив до нього абітурієнтів з цілої імперії та іноземців. За таких умов більша популярність чеського відділення засвідчувала не лише зростання національної свідомості, а й високу якість викладання чеських професорів!.. Прихильники української мови шукають для неї порятунку в посиленні примусовості її використання, однак приклад Карлового університету доводить протилежне: формулою успішного відродження є не "сильна державна підтримка", а сильна конкуренція за відсутності підтримки. Уявімо, приміром, Київський університет ім. Шевченка поділеним на російсько- та україномовне відділення. Чи багато студентів за можливості вільного вибору між цими відділеннями віддали би перевагу саме останньому?»
(Влодко. «Диво чеського відродження»)

Дивлюся і гадаю: це недбале висловлення думки, проблеми з логікою або свідома спроба маніпулювання? Дуже добре, що наведено приклад конкурентоспроможності за рахунок привабливості. Я теж вважаю, що секрет успіху полягає у підвищенні привабливості. Але далі починаються вихляння. Зі слів автора виходить, що всі прихильники української наполягають на примусовості і лише на примусовості. Саме так можна доповнити це твердження за правилами логіки, бо обмежувальних слів нема, а у тексті далі йде пряме протиставлення начебто-поглядів «прихильників української» вподобанням автора (до речі, хіба сам він не прихильник?) Проте таке протиставлення є хибним, бо приклад Карлового університету нічого не доводить, крім того, що так можна. Тобто, він не спростовує „протилежне‟, всупереч авторському запевненню. Немає у цьому „протилежного‟, є приклад вдалого застосування чогось побічного. Заборони ж і примуси, як ми знаємо з історії, бували теж досить успішними, надто успішними… Ну і стосовно прикладу хочеться ще спитати: «Ясно, що зацікавленість у якісній освіті спонукала навчатися мовою найкращіх викладачів. Але як, власне, оті високоякісні професори у суто німецькомовній системі виявилися чеськомовними, і як цей взірцевий досвід перенести до нашого сьогодення?» Влодко порівнює ту ситуацію з нашою сучасною, прозоро натякаючи, що ми у програшному становищі. Що він хотів донести цим умоглядним порівнянням і особистим висновком з нього, от чесно, я не уявляю. Що треба прибрати державну підтримку задля посилення конкуренції?

І подібних мін у його текстах розкидано ще. Він усюди залюбки ко́пає яких-небудь «патріотів українського слова» і засуджує державне втручання (бо, бач, ініціятива, як показує історичний досвід, має бути виключно народною), мало не пропонує відмовитися від конституційної одномовності, і водночас на прикладі Каталонії зараховує до позитивних чинників недопущення «брутальної двомовності» у ЗМІ, навчання у школах виключно каталанською і суворі покарання за порушення мовних законів. Він ламає мені мозок! Отже пильнуйтеся, якщо читатимете!