ukurainajin | Ілько Лемко «Цікавинки укрмови»

Ілько Лемко «Цікавинки укрмови»

Одразу мушу зазначити, що назва вводить в оману. Сам автор зізнається в одному з інтерв'ю, що зробив це навмисно, аби привернути увагу читача, по-перше, а по-друге — така назва нагадує про його інший твір, «Цікавинки з історії Львова». Ну ви зрозуміли… Ця книга не про цікавинки як такі, отже про що вона?

«Цікавинки» можна умовно поділити на три частини. Перша мені дуже нагадує дописи, які в нас пишуть блоґери, хоча цей «допис» трохи більший за звичайні (десь 50-60 паперових сторінок, бо тут і про історію, і про сучасність…), але стиль схожий. Пан Ілько розв'язує читачеві очі на те, який насправді жах відбувається у нашому мовному середовищі попри весь позірний поступ у відродженні української. «Який там поступ?!» — обурюється автор. — «Навпаки, маємо занепад!» Я недаремно згадав блоґерські дописи, адже ця частина просякнута емоційними оцінками і, таке у мене склалося враження, певними драматичними перебільшеннями також. Але ви можете розібратися із цим самотужки. Загалом тема актуальна, а написано доволі захоплююче. На горіхи від пана Ілька перепадає і «східнякам», і його західним землякам. Зацитую один кумедний уривок:
«Для панів, які мріють про етнічне чищення в Галичині є чудовий рецепт, як у разі „шухера‟ напевно відрізнити нашого галичанина (який щонайбільше вміщує в собі притаманні українству антропологічні, психологічні, духовні і моральні риси) від чужинця. Якщо сумнівний підозрюваний говорить „іменно‟, „наоборот‟ і „вопше‟, то це, поза сумнівом, наш, українець, якщо ж він замість цих слів вживає відповідні українські літературні слова, то це на сто відсотків москаль, жид або німець, чи в крайньому разі професор-філолог.»

Утім найбільше невдоволення у Ілька Лемка викликають колеги-журналісти, усі інші медійники та представники влади, для яких, на його переконання, українська — це просто зручна, але неприємна праця. До того ж вони найбільшою мірою відповідають за мовне розбещення нації. Саме їм насамперед і присвячено другу частину, де йдеться про «мінімальні вимоги щодо культури мови». Мінімальні — це ще близько сорока сторінок граматики, лексики і фонетики. Дуже корисний розділ, насправді.

А ось третю частину я не зрозумів взагалі. Вона являє собою авторський порівняльний (укр.-рос.) етимологічний словник. Не зрозумів, бо не побачив нічого особливо цікавого, попри сподівання і обіцянки автора. І також не зрозумів, яким чином це стосується перших двох частин. Якщо вчитаюся уважніше, може зміню думку про перший пункт. Але про другий у загальному контексті книги не бачу перспектив. Це самодостатнє, так би мовити, «дослідження», де навіть ідея про нелогічність та агресивність російської мови (книжка ж «русофобська», якщо ви досі не здогадалися), яку можна винести з окремих прикладів, не є, однак, чітко висловленою; тож невідомо, що пан Ілько хотів цим сказати.

До приємностей слід зарахувати анекдоти і байки з карикатурами на тему мовної обмеженості, які де-не-де перебивають текст. Прискіпуватися до деяких діалектизмів у мові автора, навіть коли він сам натхненно сварить інших, гадаю, не буде дуже доречним… У підсумку, це ще не біблія укролюба-русофоба, проте вона варта уваги широкого кола наших читачів, бо ставить питання, навчає і розважає.