ukurainajin (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
ukurainajin) wrote2025-06-22 08:08 pm
ukurainajin) wrote2025-06-22 08:08 pm
Entry tags:
Писане — не сказане
Щойно побачив заголовок: «путін знущається зі США». Як можна бачити, прийменник «з» тут вжито в формі «зі». Для чого це?..
Насправді, це залежить від того, як вимовляти саме́ «США».
Написаному текстові байдуже, яку форму прийменника використано, бо це не впливає на розуміння. Фіксування певної форми на письмі не є річчю в собі, а має полегшувати нашу вимову написаного, коли до неї дійде.
Ми всі знаємо, що українська не любить у вимові певні скупчення приголосних чи також голосних. Звідси в українській купа фонетичних варіацій тих самих прийменників. Ну, і правопис радить (саме радить, а не вимагає), яку форму краще добрати, спираючись на вигляд сусідніх слів, щоби вимова була приємнішою. Зокрема для прийменника «з» він пропонує вживати форму з додатковою голосною, якщо наступне слово починається зі скупчення приголосних, котре теж містить «з, с, ц, ч, ш, щ», як, наприклад, «зі всіма» (альт. «з усіма») або «зі швидкістю».
Так от… «США», начебто, теж підпадає під це правило… Але правда така, що не зовсім! «США» є абревіатурою, умовним позначенням і вимовляється не обов'язково так, як пишеться.
Фактичною вимовою, звичною для мене, є «сешеа» — отже тут ніякого скупчення приголосних. «З США» нормально вимовляється як «с-сешеа». Натомість додаткова голосна в прийменнику, навпаки, лише ускладнює мені вимову, бо так утворюється занадто довга низка близьких за характером звуків, наче в скоромовках: «зі-се-ше».
Проте я знаю, що існують люди, чиєю фактичною вимовою є «шша» — отоді така форма прийменника є виправданою.
А наскільки котрий з варіантів превалює, мені невідомо — треба соцопитування.
Авраменко стверджує, що це виняток (цікаво, чому), котрий треба вимовляти достеменно «сша» (без асиміляції, чи як?)…
Дехто зауважує, що літер «се, ше» немає, тому вимова «сешеа», мовляв… є русизмом — кумедний аргумент, адже в російській таких літер теж нема.
Як на мене, все простіше: така вимова, як у мене, йде від «народної» вимови самих літер, відмінної від академічної, та від «народної» ж практики долаштовувати все на свій смак. Ніхто ж не каже «ересзеве», як має бути за Авраменком чи то ультимативним правилом — усюди лише «ерсезеве», попри «відсутність такої літери». Закономірності «народної практики» я відчуваю, але не можу до пуття формалізувати. Тут співіснують і нормативне «ез-бе-у», і ненормативне «те-ре-о» (ТрО — не «те-ер-о», не «тро» і навіть не «тер-о»), і варіативне «зе-ес-у/зе-се-у». Більш-менш очевидним є хіба що намагання уникати незручних (як «ересзеве») та химерних звучань, і утворене в механічний спосіб «есшаа» є на ділі неможливим, бо надто нагадує мову протоссів :)
Насправді, це залежить від того, як вимовляти саме́ «США».
Написаному текстові байдуже, яку форму прийменника використано, бо це не впливає на розуміння. Фіксування певної форми на письмі не є річчю в собі, а має полегшувати нашу вимову написаного, коли до неї дійде.
Ми всі знаємо, що українська не любить у вимові певні скупчення приголосних чи також голосних. Звідси в українській купа фонетичних варіацій тих самих прийменників. Ну, і правопис радить (саме радить, а не вимагає), яку форму краще добрати, спираючись на вигляд сусідніх слів, щоби вимова була приємнішою. Зокрема для прийменника «з» він пропонує вживати форму з додатковою голосною, якщо наступне слово починається зі скупчення приголосних, котре теж містить «з, с, ц, ч, ш, щ», як, наприклад, «зі всіма» (альт. «з усіма») або «зі швидкістю».
Так от… «США», начебто, теж підпадає під це правило… Але правда така, що не зовсім! «США» є абревіатурою, умовним позначенням і вимовляється не обов'язково так, як пишеться.
Фактичною вимовою, звичною для мене, є «сешеа» — отже тут ніякого скупчення приголосних. «З США» нормально вимовляється як «с-сешеа». Натомість додаткова голосна в прийменнику, навпаки, лише ускладнює мені вимову, бо так утворюється занадто довга низка близьких за характером звуків, наче в скоромовках: «зі-се-ше».
Проте я знаю, що існують люди, чиєю фактичною вимовою є «шша» — отоді така форма прийменника є виправданою.
А наскільки котрий з варіантів превалює, мені невідомо — треба соцопитування.
Авраменко стверджує, що це виняток (цікаво, чому), котрий треба вимовляти достеменно «сша» (без асиміляції, чи як?)…
Дехто зауважує, що літер «се, ше» немає, тому вимова «сешеа», мовляв… є русизмом — кумедний аргумент, адже в російській таких літер теж нема.
Як на мене, все простіше: така вимова, як у мене, йде від «народної» вимови самих літер, відмінної від академічної, та від «народної» ж практики долаштовувати все на свій смак. Ніхто ж не каже «ересзеве», як має бути за Авраменком чи то ультимативним правилом — усюди лише «ерсезеве», попри «відсутність такої літери». Закономірності «народної практики» я відчуваю, але не можу до пуття формалізувати. Тут співіснують і нормативне «ез-бе-у», і ненормативне «те-ре-о» (ТрО — не «те-ер-о», не «тро» і навіть не «тер-о»), і варіативне «зе-ес-у/зе-се-у». Більш-менш очевидним є хіба що намагання уникати незручних (як «ересзеве») та химерних звучань, і утворене в механічний спосіб «есшаа» є на ділі неможливим, бо надто нагадує мову протоссів :)