«Хассара: Степовий бог»

[ukurainajin]

Колись мені на Якабу серед новинок українського фентезі трапилася ця книжка — сподобалася здебільшого через обкладинку. Я її додав до переліку бажань і надовго забув, аж ось і наклад скінчився. Про автора Євгена Ліра я геть нічого не знав, аж доки не зустрів його в ролі ведучого на каналі «Твоя підпільна гуманітарка». Отоді я згадав про книжку, та було запізно. Але завітавши нещодавно до харківської книгарні «Є», я несподівано натрапив на два примірники, один з яких узяв собі і відтак зміг нарешті оцінити, що воно таке…

Багато не казатиму, адже багато поки що нема про що. Якщо зацікавитеся, то додатковий наклад, про який вже благають в інтернеті, має з'явитися, згідно з чутками, на початку наступного року — або можна понишпорити по крамничках, чи не завалялося десь іще (онлайн майже напевно вже ніде). «Степовий бог» — це, начебто, перша частина трилогії «Хассара». Не знаю, як описати жанр… Щось на зразок побутово-мемуарної прози, змішаної з творами чи то Кастанеди, чи то Лавкрафта. В жодному разі не «твоя чергова пригодницька фентезуха про мольфарів-характерників», як можна злов'явити*, читаючи анотацію. Безпосередньо фантастичного в цьому романі-повісті мало, проте воно, як то кажуть, з перцем — і одразу чіткого блокбастерного зразка, а не якісь мутні наркотичні мандри. Там про все розповідається чітко й струнко, навіть про незбагненне. Переважна частина «Степового бога» — це спогади підлітка з містечка… ем-м, Запропади (не питайте). Спогади про звичайне підліткове життя, в якому багато хто побачить щось знайоме. А також про знайомство з дідом-травником, яке зробило це життя не таким звичайним. Далі, мабуть, на нас чекає щось страшне та епічніше, а поки що маємо в підсумку лише кількох загиблих і одного навічно пошкодженого в широкому сенсі…

Незвичні та оманливі читацькі враження. Я, звісно ж, маю багато різноманітного досвіду з уплітанням надзвичайного до звичайного в художніх творах, але не з таким… «чесним», коли між звичайним і надзвичайним наче… бракує контрасту і якоїсь драматичної ланки, наче… воно й справді може бути таким, і тебе вражає виразність картини, а не її неймовірність як така. Власне, автор перед початком пропонує вирішити, чи все це правда, чи вигадка — а я би натомість волів зрозуміти, чи це такий театральний жест, чи пропозиція цілком серйозна… :) У розповіді водночас і багато всього, і ніби якось замало (зрештою, усе влізло на 160 сторінок). Через це твір по черзі здається то по-дитячому прямим, то геніальним у своїй простоті…

Отже, важко визначитися, чи варто радити. І якщо варто, то чому… Може тому, що чогось такого в нас я досі не зустрічав?.. Дуже розраховую на добре продовження і не уявляю, як розповідь поточиться далі. Якщо облишити оце споконвічне «що автор хотів цим сказати», сам текст майстерний і легкий. Чи справді схема розвішаних рушниць є трохи недбалою, чи вона має приховану наразі логіку — так одразу не скажеш, проте помітно, що цвяхи забито міцною рукою. Це я вдруге милуюся нашими літературними талантами, котрі мені, умовно кажучи, «вже в діти годяться» (першою була Ярина Каторож), і ці почуття дивні — життя не припиняє плин.

І ще одне. Читаючи, я мимоволі починав складати подумки музику до змальованих сцен. У кінці ж пан Євген розповів, що музика, написана спеціально для цієї книжки, вже існує. Її автор — хтось на ім'я Олекса Ковалів. Утім, я фейсбуків не відвідую, тому ознайомитися не зміг…

* Вибачте за цей штучний неологізм. Звичайне «уявити/подумати» мені здалося не досить містким, а «зле/хибно уявити» — не досить струнким :)