Задля справедливості, писати «і (я, є, ю, ьо)» після шиплячих у коренях у нас технічно можливо, але суперечить правописним нормам. І жодний з таких записів, визнаний чи не визнаний науковцями, досі не узгоджено з чинним правописом. Утім тут конфлікт іншого роду.
Оці всі «правила дев'ятки» тощо, вони ж не з повітря взялися, а ґрунтуються на орфоепічних (чи як це правильно називається) засадах, котрі склалися природним шляхом. Тут, начебто, окей. Натомість я вбачаю проблему з правописом у тому, що з нього подекуди роблять священну корову, коли сам він не знає і очевидно не може знати, як чинити з новим, крім заганяти його в старий шаблон. А ми ж не маємо природного досвіду того, як японські слова могли би входити до української без посередництва, як би вони вимовлялися і як би записувалися. То хто вирішив, що це має відбуватися так само, як у разі німецької?
Зараз ми вже маємо прямі контакти і можливість створювати нові паралелі. Ось я є сучасником і живим учасником цього процесу. І мені при контакті з японською навіть не спало би на думку сюсюкати чи тітікати.
Коли я вважаю, що для відтворення оригіналу з багатьох причин ліпше записувати «ші/шя/шю/шьо/шє», я усвідомлюю, що це складно (принаймні незвично) вимовляти за правилами академічної української. Але ж це запис, технічна умовність, а не фактична вимова. Нікого ж не дивує, що коїться в закінченні слова «узбіччя» — бо до такої умовності звикли. Та будь-яка з наших новітніх систем кирилизації японської — це на порядки менша незручність для академічних вимовців, аніж горезвісне переведення української на латинку :)

Японці, до речі, задля адекватної письмової передачі іноземних слів вже офіційно запровадили понад десяток каносполучень, котрі для традиційної фонетики є невимовними. І їм нормально, багато хто навіть розвинув свій апарат мовлення. То чим наші «чя/шю/джьо» є гіршими від японського ティ (наше «ті») чи ドゥ (наше «ду»)?!