ukurainajin: (Default)
Звозив племінників, як обіцяв, на «Темну вежу» до кіно. Я Кінга не читав. Правильно я здогадуюся, що це щось таке «за мотивами»? Бо уявити у нього елементи сімейного кіно типу «Нескінченної історії» мені важко. І взагалі дивно, як швидко поставлено крапку. Там же ж багатотомник, якщо пам'ятаю.

Весь день, мабуть через спеку, у всіх навколо все шкереберть, і всі як марсіани. Це не те літо, про яке ми мріяли.
ukurainajin: (Default)
Красивий Гаррі. «Harry Potter» мовами світу, ілюстроване видання

Піддався хворобі збиральництва, і ось, що маю наразі:

The philosopher's stone, The chamber of secrets. Ukrainian, Polish, German edition

Найгарніша суперобкладинка — українська, бо із «золотим» тисненням. Вона взагалі така єдина унікальна, якщо не рахувати щось подібне в американському виданні від Scholastic. Німецька теж вирізняється фірмовим поттеровським шрифтом на тлі оформлення з інших країн (всюди, як польське), але вона по-німецькому стримана. Найцікавіше оформлення палітурки, безперечно — польське, а німці… еге ж, стримані:

The chamber of secrets. Ukrainian, Polish, German edition

Папір однаково якісний, кольоровий. Проте у поляків він помітно тонший, і обидві книжки на третину тонші за укро-німецькі.
ukurainajin: (Default)
Лагідний напрям. «Аеропорт» Сергія Лойка у контексті боротьби

Коли я свого часу прийшов до книгарні «Є» з метою купити «Аеропорт» Сергія Лойко, продавець мені між іншим повідомив, що вони мають також російською. Мене це здивувало, бо імідж «книгарні» від початку побудований на «українськості». Менше з тим. Я хотів саме українською і навіть не підозрював тоді, що це переклад з російської… З приводу самої книжки можу сказати, що це-таки художній твір, хоч і на реальних подіях. Ба більше — мелодраматичний. Автор, без сумнівів, малює головного героя з себе самого, ну і трагічна доля та все таке інше зі сльозами. А от «аеропортна» частина оповіді заслуговує на визнання. Чому я це згадав зараз…

Моя бабця через стан здоров'я майже весь час сидить вдома і ковтає книжки одну за одною. Переважно жіночі романи та спогади радянських полководців, бо гаплик з наявністю чогось іншого. Ну я подумав, що «Відьмак» українською буде не гірший, а й навіть корисніший за радянських мемуаристів, та підсунув їй зі свого фонду. Зайшло добряче. Далі, коли «Відьмак» вичерпався — а жіночих романів я не тримаю, — вирішив обережно випробувати щось суворіше і дав оцей «Аеропорт». Що можу сказати… Стався культуровий вибух. Книжка досі не повернулася до мене. Вже другий місяць гуляє десь по пенсіонерських колах «Нових домів» (житловий район Харкова), і мені доповідають, що там вже черга в очікуванні. Вважаю, що з цією справою я впорався непогано.
ukurainajin: (Default)
Ходив на пошту забрати свої книжки. Взагалі-то видача посилок зазвичай була у дальньому віконці, але там останнім часом чомусь постійно нікого немає, і з усіма питаннями, переказами, посилками, пенсіями люди стоять до єдиної присутньої співробітниці. Сьогодні так само черга стоїть до центрального віконця, але й на видачі сидить поштарка. Ну я ж одразу до неї, питаю, чи тут отримувати. Мурмоче, що наче так. І тут черга вмить захвилювалася: «Тут одна очередь!!!», «Всем тоже туда надо!!!» Я з пенсами не сперечаюся, лише голосно зауважив, що дивна якась система. Навздогін мені поштарка зі свого закутка обізвалася: «Я же говорила, пусть на получение проходят сюда! Молодой человек, молодой человек!» Там іще одна тітонька мовчки стояла, так враз після цього побігла поперед мене.

Наче той експеримент, де мавп струмом лупасили і замінювали поступово всю спільноту на нових, які вже не ставлять питань, чому такі дебільні закони у цьому лісі, а просто карають занадто допитливих.
Ще зі мною до того віконця дід підійшов, що недобачав і недочував. Я паралельно з отримуванням своєї посилки допоміг заповнити за нього форму, бо у поштарки рука не піднялася. Ой, цирк. Налетіла ще якась тітушенція: «Шё вы тут запалня-яити, за сталом нада запалнять!»

Висновок такий: тамада мудак і конкурси в нього мудацькі, але поки мавпи всі скачуть за його правилами, діла не буде.
ukurainajin: (Default)
Під час останньої подорожі до ЄС виявилося, що моя банківська картка з магнітною стрічкою — застаріле лайно. Не на всіх пристроях зчитування відбувалося легко, а на деяких це було вже фізично неможливим. Сумно і кумедно водночас було на це дивитися. Подекуди люди взагалі забули, як обслуговувати таку картку. Тож річ ясна, що треба міняти на нову, з чіпом. Оце я сьогодні, користуючись нагодою, і замовив перевипуск.

Та з'ясувалося, що є побічний ефект. Коли я потім спробував заплатити в інтернеті, то нічого не вийшло. Заблокували мою теперішню картку, бо вже зареєстрували майбутню. Отак. І нічого не можна вдіяти, доки я її не отримаю і не активую. Тобто ще приблизно 10 днів. Якби не мав іншої, то просто по-дурному втратив би своє замовлення з обмеженою кількістю. Мабуть, варто було банкові все ж поцікавитися, чи не планую я, боронь боже, витрачати найближчим часом свої гроші у зручний для мене спосіб…
ukurainajin: (Default)
Треба було розібрати й викинути старий комод, що від попередніх власників залишився. Ну як старий… років 70-х, судячи з його вигляду. Взявся я до справи і зрозумів, чого хазяї покинули оце «добро» мені. Він же ж, падлюка, цілком клеєний. Окрім задника, який складається з двох половинок. Між собою вони скріплені зубатими скобами, і все це усіяне незліченною безліччю шурупів. А шурупи ті з ледь надряпаними у довільному місці шліцами…

Я розумію, коли майстер Гамбс створює різьблений гарнітур для певної особи. Але у епоху масового виробництва та з дизайном типу «фігурка з Тетрісу»… Його ж навіть між складами неможливо перевозити у хоч якійсь відчутній кількості. Ото тобі й дефіцит! Постало питання, хто ж цей майстер Гамбс? Знайшов етикетку, а на ній таке: «Изготовитель: «Оборницкие Фабрики Мебели ПОЛЬША»
ukurainajin: (Default)
Київ, 2005 чи 2006, не пам'ятаю вже. Я не знаю, хто ти, хлопчик у вишиванці. Вам було на вигляд років з 14-15, ви удвох з приятелем виходили з-під землі на Майдані у Києві. Ви мали кумедну стрижку з чубчиком, яка пізніше була у козака-Усика. Ти побачив розбиту пляшку, завагався по-дитячому, а потім підібрав її та відніс до урни. Я дякую тобі за цю сцену, за твій приклад! Дякую також місту Мінську, де я на початку 2000-х взагалі вперше побачив після років нашого суцільного срачу, як треба підтримувати чистоту та охайність. Дякую тобі, підмосков'я, де я бачив у дивному ялиновому лісі розкидані пляшки з-під українського пива. За те, що бачив, як не можна, дякую! Тема вийшла суто навколосміттєва, але що зробиш, коли це найяскравіші спогади?! Звісно, багато можна пригадати ще різного, зі сміттям не пов'язаного, у різних місцинах і країнах… Я дякую всім вам, люди, хто своїм прикладом показує, як робити добре!
ukurainajin: (Default)
Зловив себе на тому, що набридло читати стрічку від Бігдана. Колись він був агрегатором всього про все замість телевізора. Зараз вже нецікаво. А думок з вузької спеціалізації вистачає від френдів. Гадаю, що буду рвати цей зв'язок із ЖЖ. Так само з Яном Валетовим. Його неперебірливість ораторським колом та регулярний рефлексійний стогін вже переважують цінність і оригінальність незалежних думок. Просто не можу більше на це дивитися. Втомлює. А якщо видаляю більшу частину повідомлень не читаючи, то нащо взагалі мені підписка?!
ukurainajin: (Default)
Навіяло роздумами про «не братів».

Восени 2015 ми власноніж їздили до Італії. Про італійців, най це будуть негри, які володіють забігаловками біля вокзалу у Римі чи відвідують їх, спогади лише приємні. Так, мігранти захарщили автостанції на околицях давнього міста і дозволяють там собі таке, за що у нас вже спілкувалися б із патрулем. Проте людські відносини… У Римі, Вероні, Венеції, Мальчезіне, Тіволі та різних маленьких містечках відчуття, як у родині. Наче Грузія, але все ж помітно інша, мультикультурна, метушлива. На відвідини Ватикану ми з приятелем вдяглися у вишиванки, так і пішли стояти у двогодинній черзі. У черзі поспілкувалися з чернігівською заробітчанкою. Привернули до себе увагу величезної польської групи. Скористалися допомогою охоронця пройти без черги до ліфту (судячи з мови, він був словак, чи десь з того краю). Дівчина-фотограф з московським акцентом щось нам мимохідь підказала з того, про що ми між собою сперечалися.
Зовсім інші росіяни зустрілися нам у курортному Ріміні. Це дуже кумедно — спостерігати таке. Одні пишалися собою, але зацьковано озиралися у пошуках того, хто підтримає їх у цьому ворожому просторі (це туристи). Інші, що призвичаїлися жити, замість зацькованості виказували непереборне бажання розв'язати все за тебе — широка душа — за допомоги поганої італійської і зневажливого ставлення до «пройдисвітів-холуїв». Я навіть не здогадувався, що продавці в Італії пройдисвіти. У Ріміні ми вперше почали ховатися від росіян. Навіть мій приятель, який без жодних комплексів знаходить, про що спілкуватися з ватою, вразив мене бажанням того ж самого.

Про Балкани розповісти нема чого особливого. Російську багато де розуміють, але це жодним чином не СНД. До англійської чи до спроб сказати щось сербською ставляться прихильно. Не було достатньо часу на автономне вивчення середовища. Вельми шкода. Загалом люди дуже схожі на нас. Тому їхні соціальні чи політичні проблеми мені зрозумілі, як наші власні.

Ніколи там, у європах, я не відчував себе у небезпеці. Єдиний раз — панки-бомжі похилого віку на Нюрнберзькому вокзалі, що просили закурити. Та з ними теж згодом прояснилося. До Німеччини я матусю повіз на прогулянку, так само власноніж. Ну ви ж чули, мабуть, розповіді про те, що німці зневажають англійську та взагалі неприязно ставляться до іноземців? Цікаво, хто це все вигадує?! Може їм видніше, я не мав задостатньо часу, знов шкода… Але що я побачив… Я бачив пенсіонерів, які навперегони із жвавою жестикуляцією роз'яснювали іноземцю, як дістатися пам'ятки. Касирка у зоопарку щиро намагалася відмовити іноземця від зайвої втрати грошей — відвідування кількох гектарів за годину до зачинення. Діти… та це янголятки. Сувора пунктуальна фрау у готелі мені півгодини на мапі креслила маршрут, а я не знав, як їй подякувати та втекти. Люди навколо — вони теж родина. Не така відкрита, як в Італії, але ж. Відірвані від нашого харківського і будь-якого російськомовного середовища ми з матінкою почали між собою спілкуватися українською. До речі, тут я навчився того, які проблеми з мовою у літніх зрусифікованих людей. Спілкувалися на вулицях, у крамницях. Ніхто не з'їв, як ви розумієте, і очі не витріщав. З моєї костурбатої німецької теж ніхто не кепкував. А посмішки якщо були, ну я ж це бачу, то лише приязні. Проблеми почалися лише зі зворотнього автобусу до батьківщини, але це інша історія, яку я давно хочу розповісти, проте не вистачає влучних слів.
ukurainajin: (Default)
 Вчера в страну вечных вычислений отправился ещё один центральный процессор. И всё потому, что с охлаждением вышло не по фен-шую. То есть шуя там никогда и не было. А то, что крыльчатка фена разорвала полимерные оковы и отправилась за пределы системника, я заметил только тогда, когда в воздухе ощутимо запахло кислыми окурками. Минуты две, пока я тупо шевелил жвалами и тыкал конечностями, мышка ещё двигалась по экрану, и можно было спастись. Затем наступил вечный скриншот. После перевключения видеосигнала нет, спикер молчалив и печален.

Шокирующие подробности... )
ukurainajin: (Default)
«Мэтр журналистики также дал юной студентке красноречивый и неожиданно искренний совет, который я привожу здесь полностью, по аудиозаписи: “Forget about the humanitarian, and what is good or what is bad. Remember only one thing: what is in your interest?”»

Статья, которую я процитировал, случайно вызвала у меня одно крепко забытое, казалось бы, воспоминание.
Лет пятнадцать назад, когда таких образований как «локальная сеть + интернет» было как грязи, случилось мне в приятельском кругу пьянствовать с владельцем моей местной сети. Я рассказал ему о технических проблемах с качеством его услуги, о трудностях общения с персоналом. И высказал пожелание об улучшении всего названного.
Знаете, что я услышал в ответ? Что-то вроде этого: «Да мне пофиг, что там тебя не устраивает! Не хочешь, не пользуйся! Только куда ты, дружок, денешься?! Или ты думаешь, что тебя кто-то поддержит и юзвери начнут массово уходить? Если ты, как говорится, плюнешь в коллектив, коллектив утрётся…» Возразить такой мощи духа оказалось нечего. Да и не понадобилось.
Я, конечно, из принципиальности пересел на менее удобный, но более предсказуемый способ доступа к интернету. Но через несколько лет пришли дяди с большими возможностями и взяли всю городскую самодеятельность под свой контроль. Теперь, когда я в случае редких проблем связываюсь с саппортом, я получаю либо сразу решение проблемы, либо вразумительные объяснения. Упомянутый провайдер, возможно, тоже воображал себе что-то в духе познеровского высказывания. Только стороной согласия в итоге оказался не он.
ukurainajin: (Default)
На дворе декабрь 2009. Премьера «Аватара» в 3D — долгожданное событие, но... Надо сказать, что в Харькове ответственные люди всё проспали, и кинотеатры оборудовались для показа стерео только спустя полгода. Ехать в Днепр или Киев ради просмотра фильма как-то не с руки. И тут выясняется, что в Белгороде 3D-кинотеатров аж 2 или 3 штуки, и всего-то 60 километров расстояния.
Ну и поехали. Посмотрели и кино, и город. Но дело не в этом.

Работница таможни поинтересовалась целью визита в Белгород. Просто «туризм» в анкете у меня не прокатывал ни разу.
— На фильм в кино хотим сходить.
И отвечает тётя, сочувственно качая головой:
— А-а-а... Ну да-а... У вас же там не разрешают смотреть на русском.
Попытался было простодушный харьковский турист объяснить про передовые кинотехнологии, да только неубедительно всё как-то. Ну, не впервые «бедному украинскому родственнику» сочувствуют. Может быть, там так принято.

Спустя некоторое время по той же схеме едем на просмотр «Алисы». Вместо тёти два бугая в шутливом настроении:
— В кинотеатр.
— А у нас по выходным кинотеатры закрыты. Щас мы вас завернём обратно на Украину. Гы-гы.

Фильм оказался так себе. Когда в Харькове, наконец, пооткрывалось 3D и начались повторные показы всего пропущенного, я на него снова не пошёл. А после скотской ситуации с поломавшимся на обратном пути автобусом и выкинутыми где-то посреди морозной ночи нами на другие фильмы за 60 км мы решили больше не ездить.
ukurainajin: (Default)
Харьковские таксисты, судя по всему, живут каким-то своим братством. Выручают друг друга, что ни случись. Толпой наезжают, если где-то своих обижают...
Спросил одного таксиста, что он думает про нашу новую полицию. Таксист не местный, из Луганска. Он рассказал интересные вещи.

Тезис первый: ребята из полиции сами боятся что-то нарушить. Их перестали бояться, как боялись ментов. А народу нашему нужен кнут, патамушо нецивилизованный. Выпившие разъезжают за рулём, как ни в чём не бывало.

Тезис второй: у них руки связаны в законодательном смысле. Был случай, когда один пьяный гражданин начал наезжать на таксиста, угрожая тому ножом. До прибытия полиции нож он сообразил выбросить. Но!.. В присутствии полицейских он неоднократно требовал, чтобы его пустили, чтобы он мог таксисту заехать в морду. Полицейские оформили на него заявления, но задерживать этого гражданина отказались. Документы при себе, личность установлена. Задерживать, якобы по закону, не за что. В результате они просто дали съехавшимся на место происшествия таксистам картбланш на разруливание ситуации своими силами, пообещав закрыть глаза. Окончания истории я не услышал. За что купил, за то и продаю.

Тезис третий: возле «Компаса» была массовая драка. Таксисты вызывали полицию через приложение, установленное в их смартах (забыл название, но не суть). Полиция ответила, что у них в данном районе нет достаточных сил, а другие патрули они вызвать не могут, потому что РАЦИИ У НИХ НЕ БЕРУТ НА ТАКОМ РАССТОЯНИИ.

Панове, повторюсь, за что купил... Но, похоже, есть проблемы, которые не освещаются. Я только передаю рассказ незнакомого мне человека. Звучит правдоподобно, як на мене. Куда нести, не знаю. Делюсь с вами.
ukurainajin: (Default)
Иду как-то с баклагами по воду к автомату во дворе. Там уже проворный мужичок колдует. Загрузил купюры, набирает. Набирает, набирает, я курю себе, а он набирает. Тут слышу вдруг журчание водопада. Кончилось в сосуде пустое место, а этот всё набирает. На меня посматривает и набирает. И так, пока счётчик в ноль не вышел, литра два спустил в трубу. Повеселило, жене рассказал.
В следующий раз скармливаю автомату свою десятку, получаю два бутыля под завязку и подарочные полтора литра для кого-нибудь, кто успеет до закрытия сессии. Иду домой, а за спиной слышу: «Подождите!» Глянул на всякий случай, вдруг это меня. А там хлопец какой-то. Суёт мне в руку мелочь: «Вот, возьмите! Сколько есть при себе...»
Чудесный у нас поставили автомат. Микротеатральный.
ukurainajin: (Default)
Вже третій день прогресує хвороба. Схожа за описом на венеричну, тільки навпаки. Тобто спочатку було боляче, а зараз приємно.
Я почав мислити українською. Тобто українська є моєю другою рідною з дитинства. Книжки, теле-радіоказки, бабусі і таке інше. Після нетривалого подолання інерції я зазвичай починаю розмовляти нею цілком вільно. Але досі не було такого, щоби я невимушено і незмінно перетворював на неї хід повсякденних думок, у тому числі випадкових. Здається, я вперше у житті насправді відчув, що воно таке, мислити іншою мовою.
І одразу з цим усвідомив недоліки. Українській бракує сучасної влучної і значущої фразеології. Та, що є в російській, завдячує радянському періоду розвитку — навіть з того ж самого Булгакова, якого зараз мішають з лайном наші завзяті деросіянизатори, — а також сьогоденній інформаційній культурі. Подобається воно вам чи ні, але в українській подібного просто немає. Не встигли ще напрацювати. Коли воно з'явиться, тоді можна буде казати, що культура органічно розвивається.

До речі, цей мій процес усвідомлення всього цього супроводжувався переглядом документальної стрічки Єжи Гофмана «Україна. Становлення нації» (albo “Ukraina - narodziny narodu” — я його польською дивлюся), а також цікавим опитуванням, яке нам підсунув ось тут шановний добродій [livejournal.com profile] ctype.

Хто це

ukurainajin: (Default)
ukurainajin

August 2017

S M T W T F S
  1 234 5
6 78 9101112
1314151617 1819
20 21 22 23242526
2728293031